Ігор Коляда - Павло Тичина

На фотографії, зробленій у дитинстві (уже в хорі монастиря), бачимо лобатого, круглоголового хлопчака з великими серйозними очима.

Павлуша ріс серйозним, несміливим, скромним, з вічним бажанням сидіти десь у куточку, щоб його й не помічали. Старався менш нагадувати про себе, заважати дорослим, бо родина була надто велика – одних дітей дев’ятеро, важко було батькам з ними. З дитинства він прагнув усе осягти без чиєїсь допомоги, намагався наполегливістю переборювати всі перешкоди.

Яскравим спогадом дитинства були поїздки малого Павлуся до Києва: з мамою на прощу та з батьком. Багато цікавого набачився він, та найбільше запам’ятався йому Богдан Хмельницький на коні – і знову згадалися восьмилітньому хлопчакові батькові й материні розповіді про прадіда-запорожця, про козаків та гайдамаків, казки про Котигорошка та Івасика-Телесика, про Кожум’яку та богатиря Михайлика, пісні дяків та сільських дівчат – і все це «опадало, мов янтарні зерна», в дитячу душу…

Батько й мати, старші сестри й брати в дитинстві прищепили Павлусеві любов до музики. «Батько. Увечері пізнього літа. Темно вже зовсім. Батько, спершись на низенькі ворота, слухав уважно щось. А я ж на призьбі сидів. І раптом він до мене потихеньку:

– А йди сюди, Павлусю, ось послухай!

«Ліру» парубки імітували (два голоси), у квінту гули, у квінту, а один – заспівав жалібно, як лірник… Ой, як же мене по-чудовому вразила та «Ліра»!»

У хаті Тичин цінувалась книга: усно переказувалася повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба», перечитувалась пушкінська «Казка про царя Салтана». «В дошкільну сільську пору життя мого, коли я весь був в оточенні українських казок, пісень, колядок та щедрівок, – я пам’ятаю: батько читав у родині нам «Тараса Бульбу» М. Гоголя. І – чи то тому, що Гоголь розповідав про Україну, чи тому, що батько прочитані місця пояснював нам своєю рідною мовою і тут же часто додавав ще і власні розповіді про Наливайка, якого живцем на сковороді смажили, чи ж про козака, який, стоячи на землі, у бика, що повз нього пробігав, вирвав бік рукою, тощо – я першу російську прослухану книжку не відчув ще як російську… Але враження лишилося на все життя…»

Материнські казки, пісні сільських дівчат, розповіді батька про козаччину – все це хвилювало, тривожило душу Павлуся, прилучаючи його до великого й прекрасного, наповнювало передчуттям чогось таємничого й незбагненного.

У родині часто лунала з уст батька-дяка старослов’янська мова, і маленький Павло одного разу несподівано заговорив нею без жодних помилок, чим неабияк здивував усіх присутніх. Ще зовсім маленького взяла матуся Павлуся до Києва на богомілля. У Печерській лаврі приступила до святої ікони, а довкола діти плакали, кричали, Павло ж був тихий, і коли мама дотовпилася до святого, той сказав матусі: «Пріобщається із малих сіх та великий будет».

Павлусь мав досконалий музичний слух і дзвінкий мелодійний голос. Батько, почувши, що в Павла голос, мов дзвіночок, давав йому вести партію. «Ти, Павлушко, співай тон, а Ваня хай півтон, а Оксана терції». Отак тригласом і співали «Отверзу уста», а Павлусику ж було 5 літ усього. «Батько грав на гармонію, учив мене дзвони Лаври й руської церкви. Тоді якраз я з батьком проїхав був через два міста – Київ та Чернігів». І так це сподобалось малому Павлусю, що він на широкій пилці, яку батько привіз із Києва й повісив у сінях, «узявши дві палички, показував нені, як дзвонять у Києві. І так я вже надоїв батькові своїм дзвонінням, що він тільки махне рукою: оцей іще мені Павлусь!»

Репертуар у малого Павла Тичини був широкий. Як згадував Павло Григорович, у дитячі роки, побачивши «на старому погребищі (наполовину закиданому землею) старий великий казан – для польової каші), я дзвонив у нього (точніше – у два великих кільця) й співав своїх пісень, яких уже на той час знав я: від батька (під гармонію, яку він у Києві купив за 50 копійок, мо’ за 1 крб, не пригадую); він ще вразив мене тим, що чув у Києві спів криласного хору «Сєдє Адам проти рая і плакався горько»; від дяків у клуні (під час храмового свята Трійці) – мене, малого, ще тоді страшенно вразили народні пісні…».

Отож, на формування естетичних смаків хлопця впливали не тільки народні пісні, а й церковний спів, ті секрети церковної музики, в які батько втаємничував сина.

Як і колись Тарас Шевченко, дитиною Павло Тичина мріяв стати малярем-іконописцем, маючи неабиякі здібності до малювання. «На камені я вуглем малював!» Зацікавлене мале дитинча вже приглядається до того, як іконописці малюють святих, як фарбують, із чого і як фарбу видобувають. «Глей із колодязя. Ось вохра. Камінчики з-під маслин. Чорну фарбу з них роблять! Церкву фарбували. Горобця покрасили й пустили. Він поскакав у кущі. Бо не зміг злетіти… Одежа святих – чисті фарби (без домішки) – жовті, сині, жовтогарячі, зелені, коричневі, фіалкові, малинові, бордові (бурякові), іноді білі…» Та не тільки святих тягне його зображувати. Його меткий, чіпкий погляд не проминає «житійних» сюжетів, різних людей, навіть того, що надто віддалене від «святості». І з’являються на стіні чи на камені «нарисованные мной пьяницы нашого кутка (тупика улицы)».