Сергій Гальченко - Михайло Драй-Хмара

Другим пострілом у Драй-Хмару був арешт у лютому 1933 р., але через три місяці його випустили на волю, бо в слідчих ще не вистачало білих ниток, щоб шити чорні справи. Але цей арешт повністю перекреслив наукову кар’єру вченого і викладача – він став по суті безробітним вигнанцем у золотоверхому Києві, де кожний навчальний заклад мав би за честь надати кафедру такому професору, а наукові академічні інституції – запропонувати виконання престижних лінгвістичних чи літературних проектів.

Але він не міг сліпо виконувати постанови і рішення чергових компартійних з’їздів і пленумів, а також настанов вождів пролетарських літературних угруповань.

Між арештами М. Драй-Хмара готує збірки поезій «Соняшні марші» і «Золотий обрій», де вже частково приглушує свій талант, сковує свою поетичну думку. Він надає перевагу поетичним перекладам.

Готуючи перше в незалежній Україні видання літературно-наукової спадщини М. Драй-Хмари (вийшло у київському видавництві «Наукова думка» 2002 р.), я звернувся до доньки М. Драй-Хмари Оксани Михайлівни Ашер із проханням написати передмову до цієї книжки, оскільки вона, випускниця Сорбонни, вже видала монографію про свого батька англійською і французькою мовами. Вона радо виконала це прохання і невдовзі надала власноруч написану на жовтому папері надзвичайно цікаву статтю, де після вступу є два розділи «Портрет Михайла Драй-Хмари» і «Біографічний нарис», у яких подано найстисліші і найточніші відомості про свого батька – людину «вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними очима», надзвичайно акуратним у всьому. Він був джентльменом із артистичним смаком, спортсменом-любителем, який, будучи вправним ковзанярем, у київський період свого життя «захоплював глядачів своїм вальсуванням з фігурами на льоду», «легко перепливав Дніпро в Києві», «влітку брав участь у грі у волейбол і крокет», захоплювався тенісом, кохався у мистецтві (мав картини Василя Кричевського). Маючи м’який баритон, він любив співати із донькою улюблені українські пісні, а в товаристві друзів «міг бути чарівним: жартував, танцював, міг заграти на фортепіано вальс і частину увертюри з опери «Євгеній Онєгін», «не шкодував для гостей: ні вишиваних українських скатерок, ні дорогого вина, ні вишуканих страв». «Щирість аж проситься», – так казав про нього М. Зеров, якого, як видно зі слідчої справи М. Драй-Хмари, слідчі змусили (вибили!) якісь несусвітні обвинувачення проти багаторічного друга.

Про арешт, слідство і незаслужене покарання М. Драй-Хмари «розповідають» матеріали слідчої справи, які варто читати із розумінням тих обставин, в які його запроторили. Чи можна вірити деяким зізнанням у своїх помилках самого М. Драй-Хмари? Він не міг нічого не говорити. Йому пропонували засвідчити вже підготовлені слідчим (а швидше всього якимись головнішими режисерами і консультантами нагорі) версії своїх помилок, тобто гріхів перед радянською владою. Але він був твердий і стриманий щодо оцінок своїх колег і літературно-наукових побратимів.

Чи можна довіряти свідченням М. Зерова, П. Филиповича, М. М. Вороного? Ні в якому разі – ні! Навіть у власноручно написаній заяві-зізнанні М. Зерова, написаній, без сумніву, під диктовку, дуже мало є схожості із каліграфічним почерком Миколи Костьовича. Очевидно, фізичні тортури, нічні допити, постійне безсоння, утримання в камері під особливим контролем поставили професора в нелюдське становище, у стан прострації. До подібного стану були доведені і П. Филипович, і М. М. Вороний, які навіть на очних ставках у присутності М. Драй-Хмари повторювали те, що з них уже вибили слідчі.

Листи М. Драй-Хмари із концтаборів, по яких його перекидали, збереглися не повністю. Деякі з них пропали ще в Белебеї (Башкирія), куди було вислано Ніну Петрівну, – їх просто скурив господар того помешкання, де вона тимчасово проживала.

Авторові цих рядків за багаторічну роботу з архівами українських письменників довелося прочитати не одну сотню, а може й тисячу листів із концтаборів – М. Зерова, М. Куліша, М. М. Вороного, Г. Епіка (це із Соловків), Остапа Вишні (із Ухтпечлагу), М. Драй-Хмари (із Колими). Називаю лише кілька імен письменників, а ще ж були художники, артисти, режисери і несть числа тим жертвам сталінізму. Працюючи 1989 р. в Ухтинському архіві Ухтпечлагу (Ухта – колишнє місто Чиб’ю, столиця Ухтпечлагу), я довідався, що в тому архіві в картотеці зафіксовано 20 мільйонів справ репресованих, які пройшли через цей материк ГУЛАГу в 1929–1953 рр. Яку треба було мати репресивну машину в найбільшій за всю історію імперії зла, щоб так боротися із власним народом, знищуючи, насамперед, його інтелект…