1 ...6 7 8 10 11 12 ...21 Бажаючи інтенсивніше працювати на науковому полі, я переїхав р[оку] 1923 до Києва. Протягом п’ятьох років я працюю тут при науково-дослідчій катедрі мовознавства, керую й семінаром польської та чеської мови й літератури. Р[оку] 1924—[19]25 я працював у Комісії для складання словника живої української мови (див. передмову до другого тому «Рос[ійсько]-укр[аїнського] словника».
Поруч з науковою працею я проваджу тепер і педагогічну: читаю українознавства в КСГІ, де маю посаду нештатного професора першої групи.
Протягом останнього десятиріччя не раз брав участь у громадській праці: р[оку] 1922-[19]23 був за голову місцевкому при Кам[’янець»]-Под[ільському] ІНО; тоді ж працював у профспілці «Робос» як представник кам[’янець]-под[ільських] вишів; останніми часами прочитав чимало лекцій з історії української та білоруської літератури в місцевкомах ВУАН, КМІ, КСГІ, Д[ому] уч[ених], у військовій школі ім. Каменєва та на вчительських з’їздах (з доручення СНР); цього року брав участь у літературній комісії при Домі учених, виступаючи з доповідями літературного характеру.
М. Драй-Хмара
14/ІХ-[19]29 р.
Збірка «Проростень»
(1919–1926)
Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.
Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, —
та із нурт із темноводих
вирнув новий Арарат.
І дзвенять стожарно дуги:
мир хатам убогим! мир!
Вже ніхто не візьме вдруге
вас в невольницький ясир!
Вітер, вітер з хмарних кубків…
Став ковчег посеред гір,
і, як Ной, я жду голубки:
хочу вийти на простір!
1922
«Розлютувався лютий надаремне…»
Розлютувався лютий надаремне:
скоро з стріх закапає вода,
вийде в поле віл під’яремний,
і я помандрую, як Сковорода.
Передо мною відкриті всі дороги
(не обмину й мишачої нори) —
понесу в саквах своїх убогих
сіромахам на вихліб дари.
Бідний сам, я не йду на хитрі влови:
з серця в серце наллю я пісень, —
хай і в них блакитніє новий,
осяйний, безсмертний день!
1922
Ще губи кам’яні
дахів високих
пожадливо бузу татарську ссуть 1,
ще безматень 2у вульні 3велетенськім
не зворухнувся:
грузно спить,—
а вже
набряклими повіками за містом
моргає хтось
і пальцями нервово
по ринві стукотить.
Бульвари.
Сніг таранкуватий —
як стародавній мармур,
а коло прикорнів чорніє:
провалились рани…
І сльози
(не мої – дубів померклих)
моє обличчя й руки кроплять.
Чого ви плачете, незрячі?
Нехай брудною дергою 4
вкривається дорога,
нехай замість блакиті
висне повсть,—
та вірте:
скоро, скоро
до нас веселик прилетить,
і ще послухаєм музик,
коли і в хаті найбіднішій,
і в найубогішім кварталі,
і в кожнім місці,
в кожнім серці
заквітнуть сонячні троянди.
Ґринджолами
мовчазно
кожух проїхав.
1923
«Я полюбив тебе на п’яту…»
Я полюбив тебе на п’яту,
голодну весну: всю – до дна.
Благословив і путь прокляту,
залиту пурпуром вина.
Орлицею на бій летіла
ти, добросерда, а не зла.
Я бачив кров на юних крилах
і рану посеред чола…
І знов горбатіла Голгота 1
там, де всміхалися лани,
вилазив ворог на ворота,
кричав: розпни її, розпни!
І гіркоту цієї муки
пили ми з повного відра
і, мовчки поєднавши руки,
були як брат і як сестра.
1924
«На горі розцвітає яблуня…»
На горі розцвітає яблуня,
розцвітає білим шатром.
Вітер їй: – Стережись! на
зваблювання,
на чари твої – буруном!
А вже небо в квітчастих паволоках:
хмарна галич біду пасе.
Ой, ярує вітер в червоних таволгах 1:
як зірветься – ввесь цвіт знесе!
1919
«Горять священні орифлами…»
Горять священні орифлами 1
революційної весни.
Ми ждем і вірим коло брами.
Горять священні орифлами,
і сонце в грудях і над нами,
і сонцем заквітчались сни.
Горять священні орифлами
революційної весни.
1924
«Мене хвилює синій обрій…»
Мене хвилює синій обрій
і вітер весняний, рвачкий,
що всі думки мої недобрі
розмає, як пухкі хмарки.
І синявою молодою
сповняється ущерть душа…
Он журавлі понад грядою
назустріч з вирію спішать.
Читать дальше