Сергій Гальченко - Михайло Драй-Хмара

Не треба дум, вагань не треба:
трудний до сонця переліт, —
та в голих, у безлистих вербах
вже грає вітер на весь світ!

Долі своєї я не кляну:
бути луною, будить луну.

Віршником був я рунних полів —
гнівом на дуків дух мій горів.

Пісня – посестра, степ – побратим, —
вольная воля трьом нам усім.

Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру…

Втретє ми стрілись на чужині,
як запалали перші огні,

і положили святий зарік —
не розлучатись навік.

Брате мій, сестро, любі мої,
вітер жене нас у дивні краї.

З вітром ми щирі: вітер – наш друг, —
хто цей розірве четверокруг?

Я і посестра, вітер і степ —
ніжність і воля, сила і креп 1.

Бути луною, будить луну, —
долі своєї я не кляну.

Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибоко
урізались в мою ріллю.

Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед пахучі та п’янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.

Епітет серед них – як напасть:
уродиться, де й не чекав,
і тільки ямби та анапест
потроху бережуть устав.

Я славлю злотокосу осінь,
де смуток мій – немов рубін,
у перстень вправлений; ще й досі
не випав з мого серця він.

Дивлюся й слухаю: прозоро
співає струмінь битія,
і віриться, що скоро-скоро
так само заспіваю я.

Я п’ю прив’ялу тишу саду,
як стигне пізній холодок,
і слухаю Шехерезаду,
що знає тисячу казок.

До мене простягла долоні:
«Я жду давно тебе, – прийди!»
А на блакитній оболоні
зринає срібний молодик.

За садом царина і поле.
Гей, скільки йде туди стежок!
Не переслухаю ніколи
Шехерезадиних казок!

Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада, —
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра,
впинались очі в образи, —
а ти розпліскувала цебра
передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице,
ти пролила своє дання —
і світом гомін і стрілиці
дзвінкокопитого коня.

Помережав вечір кучерявий
льодяними гратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
голубе кипить вино.

А за ґратами останню мичку
допрядає скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
чую голос вітряних пісень.

Доки ти манитимеш з надземних,
зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
і важких, морочних снів.

Поведи мене в простори сніговії,
де метелиця розгониста гуля
і смерком дрімає й леденіє
під пухнатими заметами рілля.

Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж: голуба й ясна, —
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.

Ти прийшла у вербляницю1: «Здрастуй!
Про мене – хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь».

Ожило у душі незабутнє…
Золотіє бань вінок,
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.

Прощайте, товтри круглогруді,
і ти, гніздо Кармелюка,
де й досі бойові погуди —
мов червениці чумака,

і ви, яри крутоберегі,
де стільки раз лилася кров…
Прощайте, скомнії, береки1:
побачимось не скоро знов.

Минуть роки, і кров зашерхне,
і висхне Збруч, мутна ріка,
і тільки пісня не померкне,
як гнів і ніж Кармелюка.

І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення:
я зорі сестрами нарік,
а місяць – побратим у мене.

І всяку душу я живу
нарік, натхненний, по вподобі,
а сам на самоті живу:
моя душа – безводна Гобі.

В свічаді зоряного сна
я бачу добрі й злі години…
У кого серце віщуна,
тому не обіймать людини.