Олег Дорошенко - Василь Стус

З бібліотеки повертався додому пізно, інколи не без пригод. Не раз доводилося проводжати додому п’яниць, на яких трапляв дорогою – не залишати ж у вуличній багнюці? Цією багнюкою в результаті ставав геть перемазаний його єдиний костюм, який треба було випрати й висушити до ранку. Мати звично лаялась, але розуміла, що це не востаннє – такий уже він, Вася, всіх жаліє.

В гостинній батьківській хаті побувають не лише однокурсники, але багато товаришів з інших курсів, з літстудії. Збережуть теплі спогади про Стусових батьків, про почуті від них старовинні народні пісні. Часом збиралися таким великим гуртом, що мати знов починала сварити Василя: чим же я їх усіх нагодую? Знаходилось… Так само часто й Василь гостив у студентському гуртожитку, в тридцять п’ятій кімнаті. Серед старшокурсників особливо тягся до Миколи Раєцького та Івана Принцевського – справжніх інтелектуалів, у яких завжди було чого йому навчитися, що перейняти. Перший підкупав відвертістю й непохитним українським патріотизмом, тим, що не уникав гострих та небезпечних тем, відстоював свою позицію – через що й буде відрахований з інституту, хоча вчився відмінно. Його однокурсник Принцевський, навпаки, тримався надзвичайно обережно, слизьких тем не підтримував. Приваблював енциклопедичною ерудицією та непідробними інтелігентними манерами.

Значно пізніше стане відомо про той нескінченний тиск, який Принцевський, син репресованого українського інтелігента, зазнавав від «органів», що настійливо вимагали від нього доносів на товаришів. Згодом закінчить аспірантуру, викладатиме в Донецькому педінституті (який з 1964 року стане філією Харківського держуніверситету, а з 1965 – університетом), готуватиме до захисту дисертацію. Від студентських розмов про пошуки ґрунту, «справжньої України» відійде остаточно. «Думаю до нього, – писатиме Стус вже в 1961 році в листі з армії до Віктора Дідківського, з яким Принцевський його свого часу й познайомив (Віктора, студента політехнічного інституту, манило до філфаківців – єдиного осередку в зрусифікованому Сталіно, де доводилося чути батьківське українське слово), – що він трохи збочив з своєї путі. І не буду дивуватись, коли він одружиться і покине всякі думки, виплекані в вузі, в пору юності». Проте сталося все значно трагічніше: того ж 1972 року, коли вперше заарештують Стуса, викладач Донецького університету Іван Принцевський повіситься у власній квартирі, морально знищений необхідністю йти на постійні компроміси з КДБ та власною совістю, від яких залежала його кар’єра, а можливо, й життя, і доля маленької доньки.

На канікулах Василь працював у тій же залізничній бригаді, що й у останні шкільні роки – «заробляв на костюм», – і не без гордощів розповідав друзям в перший день занять на другому курсі, що вже здатен загнати костиль у шпалу за три, а то й за два удари. Після третього курсу, склавши літню сесію, вирушать у фольклорно-діалектологічну експедицію до Савур-могили, де значно розширять своє знання народних пісень і людських доль (чи гадали, складаючи атлас місцевих говірок, на той час, до речі, мало досліджених, що почують серед степових діалектів характерну галицьку розмову – депортували родину, можливо, ще перед війною? чи думали, подавшись під кінець, на пропозицію Василя, пішки до Азовського моря за сто кілометрів розпеченим степом, що вже на російській території минатимуть майже цілком україномовні села?). А восени 1957 року Стус із Лазоренком та Міщенком проходитимуть педагогічну практику в селі Максимільянівка Марійського району. Лазоренко назавжди запам’ятає, як у своїх міських черевиках, без чобіт, не міг ні ходити місцевими багнистими дорогами, ні навіть злізти з вантажівки, якою його довіз до колгоспної контори жалісливий водій. Але з’явившись в такий трагікомічний спосіб у сільській школі, друзі швидко завоювали довіру та прихильність і дітей, і педколективу. Вчителів дивуватиме їхня літературна, рафінована українська мова – на Донбасі так не говорять (у Стуса, втім, усе життя просковзуватимуть час від часу батьківські подільські діалектизми). З учнями проводили піонерські збори, походи, диспути. Коли випав сніг, каталися з класом на лижах. У мертвій тиші, яку постійно супроводжувало викладення Василем нового матеріалу, було чути, як гупають по дерев’яному помосту біля дошки його підковані чоботи: розповідав завжди в русі, простуючи взад-уперед широкими кроками, що викликало незадоволення в керівника практикою… Була практика й іншого роду – залучення до перекладів канцеляриту раднаргоспівської документації, яку поки ще вимагалося вести українською мовою, але чиновники Донеччини навіть не робили спроби її опанувати й не приховували свого презирства до неї.