Олег Дорошенко - Василь Стус

З класичним репертуаром хлопець був знайомий не лише завдяки радіо, а й через відвідання міської філармонії – спочатку зі школою, потім і самостійно. «Пам’ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетговена – всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя – в горі, в нещасті, в муці – і він – один проти цілого світу – перемагає! Тобто не поступається напасникам, а йде напролам: або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати – або вб’є, знищить мене. Але я – не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всі люди – брати, рівні, чесні, богоподібні, всесильні, незламні, кришталеві. Світ – це таночок усіх людей, що взялися за руки і чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею».

Можна без натяжки припустити, що поезія (не перші екзерсиси в середніх класах, а вже справжня, вистраждана) зазвучитъ у Василевій душі як інобуття музики, через неможливість повноцінно присвятити їй себе. Як у Лесі Українки – тільки там на заваді стояла її хвороба, а тут – матеріальний стан родини. «Як я шкодував, що через бідність моїх батьків не можна просити їх, аби купили мені скрипку чи фортепіано. Яке там фортепіано, коли мама чи не щомісяця сушила собі голову: і до кого б піти позичити кілька карбованців, аби протягнути до зарплатні татової, якої ніяк не вистачало!» Літні «підпрацьовки» на залізниці стануть для нього звичайною формою канікулярного «відпочинку» в старших класах: додати до батьківських 600–700 старих карбованців 400–500 своїх було суттєвою допомогою. Втім, надалі трапиться і каліцтво, як у Лесі, – втрачена в армії фаланга пальця, після чого вже мало хто з друзів бачитиме його з гітарою.

Буде ще один чинник, який розбудить для юнака поетичне слово (хоч слово «поезія» він не любитиме й уникатиме його все життя – особливо стосовно власних віршів). «…був 9 клас, і мені подобалася дуже одна дівчинка. І здавалося тоді, що це живий янгол. І я радів, що бачу янгола поруч себе – і хотів бути схожий до нього». Про те, щоб освідчитися в своїх почуттях, не виникало й думок (вона, напевне, була ще й старша за нього, як усі однокласники). Виникало лише палке бажання стати гідним цього янгола – «тобто, вести таке ж янгольське життя. І я став більше читати». Саме тоді до нього в руки потрапить поема Івана Франка «Мойсей», що стане черговим життєвим потрясінням – з її настирним рефреном «вмирати на шляху», на порозі до обіцяного Краю, до якого не вступиш, але простуватимеш усе життя, не озираючись на жирні м’ясні казани в землі Міцраїм, домі неволі, простуватимеш, навіть не зрозумілий, відкинутий і знехтуваний власним народом, боротьбі за волю якого (внутрішню, духовну насамперед) присвятив усе своє життя. «Це прекрасна поема. Як і вся історія з Мойсеєм – прекрасна».

На такому ґрунті визрілі почуття починають звучати власними віршами. Одразу українськими.

В 1954 році шістнадцятирічний Василь закінчує школу зі срібною медаллю. Йшов на золоту, але в облвно не затвердили. За іронією долі – саме через випускний твір з літератури: комісія прискіпливо поставилась до його почерку і в одному місці наче побачила «а» замість «о». Класна керівниця вирішила не сперечатись: срібна медаль врешті-решт теж давала можливість вступити до вищого навчального закладу без іспитів. Геологорозвідку Стус давно вже забув – вабило Слово.

До Києва, однак, проїздив марно. На факультеті журналістики держуніверситету навіть документи не прийняли – надто вже юний вік, не потрапляє в оголошені правилами прийому рамки. Додому повернувся в розпачі.

Марія вже рік як вчилася на фізико-математичному факультеті Сталінського педагогічного інституту. Вступила туди, де був найменший конкурс, хоча з математикою в школі дружила не більше, ніж з іншими предметами. Навіть гірше – вчитель ставився до неї дуже упереджено, так що й успіхи сприймав недовірливо: «То ти списала», – а це, звичайно, не заохочувало до навчання. (А доведеться ж і працювати разом з ним у школі – і справами переконувати, що гідно посідає це місце, всупереч тому, що він так мало в неї заклав.)

Їлині Яківні запам’яталося, наче Марія й запропонує Василеві подати документи до педінституту й сама його туди відведе. Та заперечуватиме: «Ні. Він сам пішов. Він був сміливий хлопець. Сміливіший від мене набагато». Принаймні, щодо факультету вагань не було. Звичайно ж, філологічний, звичайно ж, українське відділення.