Олег Дорошенко - Василь Стус

Літстудія на початку шістдесятих стане ядром молодіжного літературного об’єднання «Обрій», яке базуватиметься при редакції газети «Радянська Донеччина», а потім за наполяганням КДБ буде переведене до місцевого відділення Спілки письменників, щоб його було легше контролювати, обплівши мережею штатних і добровільних «стукачів» – і врешті-решт закрити з формулюванням «за абстрактний гуманізм». Майбутня атмосфера «Обрію» та його україномовної меншості склалася вже в інститутські роки. «Ми вже багато чого відчували, – свідчить молодший інститутський товариш Стуса Олег Комар, що писатиме під псевдонімом Олег Орач, за назвою рідного села (Комарик, як називав його Василь). – Нас не треба було шукати товаришам із органів, естетам у цивільному. Часом на цих вечорах ми відчували прохолодні пальці на власних, пробачте, ребрах. Ми розуміли, що легкої долі нам не ждати». Василь поводив себе безкомпромісно, з юнацьким ще, можливо, максималізмом. 20 грудня 1958 року в актовому залі інституту відбувалася зустріч із Миколою Тарновським – поетом-комуністом з української діаспори, що повертався на батьківщину. Згадка полум’яного викривача пороків імперіалізму про те, що в Сполучених Штатах Америки існують українські школи, викликала їдке запитання Стуса, яке він, не побоюючись можливих наслідків, і озвучив у своїй записці: «Товаришу Тарновський, чи відомо вам, що в Сталіно немає жодної української школи?» Розуміючи, що без підпису це виглядатиме як анонімна провокація, без вагань додав: «Студент Василь Стус». Тарновському нічого не залишалося, як серед гомону, що покотився по залу після миті шокової тиші, сказати, що зі становищем українських шкіл у місті незнайомий, отже, не може дати ніяких коментарів… Уже більше двох років минуло з того дня, як в цьому ж залі студентам зачитували постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи Сталіна». Для когось це стало шоком, хитанням усіх світоглядних основ, для інших, у тому числі й Василя, що давно вже дозволяв собі критичні зауваження щодо «геніальності» обожнюваного в дитинстві «корифея всіх наук», – звісточкою можливих змін на краще. В повітрі суспільного життя дійсно почала відчуватися «відлига», але це лише підкреслювало пануючі заморозки, дозволяло усвідомити їх спостережливій молоді, що вступала в доросле життя. Надії на справжні зміни встигли обернутися розчаруванням, але водночас і палким бажанням не чекати їх пасивно «згори», а домагатися самостійно, докладаючи власних зусиль.

Влітку 1959 року Василь Стус з червоним дипломом закінчив інститут. Розподіл серед випускників українського відділення відбувався переважно по селах. Найкращі місця – ближчі до дому – не пропонували, перш ніж не знайдуться охочі на гірші. До Кіровоградської області бажаючих їхати не було. Дівчина з Василевої групи, яка з жодного боку не мала ніяких пільг, уже змирилася з долею й зібралася до розподільчої комісії, коли Стус, що як відмінник міг би претендувати на краще, погодився на це місце. Головним його мотивом був все ж таки не альтруїзм і не те міркування, що на нього як чоловіка й випускника інституту без воєнної кафедри восени так чи інакше чекатиме повістка до Збройних сил (він ще сподівався знайти спосіб уникнути служби), а свідоме намагання вирватися з Донбасу до «справжньої України, де говорять українською». Втім, особливих ілюзій щодо цього не мав, апріорі був налаштований скептично. Як напише вже з нового місця Дідківському: «Ми там, в Сталіно, вели немудрощедре життя, як зв’язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту – не шукали. Не шукаю я його і зараз, бо наперед знаю – даремно. Одне – міщанство, інше – те, що багатьом для цього б треба було заздалегідь вилити переляк». Однак саме це «немудрощедре життя» його «вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і – може – як безнадійного романтика».

Отже, місцем його вчителювання стало глухе село Таужне Гайворонського району на Кіровоградщині – без радіо, а часто й без світла. «Тут і свої за і проти, pro i contra. Багато горілки – а це куди краще, ніж сільське кіно а чи танці. Та мало літератури, особливо періодики. А без неї – біда». Тож у чималій нагоді сталися книжки, які йому вдалося розмістити в своєму багажі – «Гете і Верхарна, Олеся і Рильського, Словацького і Елюара, доброго Радхакришнана і Вінкельмана, цнотливу Рамаяну і цнотливу Сельму Лагерльоф». З перших днів відмітив, що «народ тут щиро-добрий, словом, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Мова – як на Вінниччині, багата і співочо-яскрава. Рай і ад. Вони спряглись над високим таужнянським небом… Ще раз – люди тут мені по нутру. Для мене це важить багато».