Олег Дорошенко - Василь Стус

Це, до речі, про сина директорки…

Крену в бік саме гуманітарних дисциплін, проте, не було. Василь однаково змагався за честь школи на олімпіадах з літератури й математики. У восьмому класі всерйоз мріяв присвятити життя геологорозвідці, «бо марив мандрами» (і доля з гіркою посмішкою таки спрямує його у мандри – таким чином, про який і гадки мати не міг).

Впливу ідеологічної обробки, якої не бракувало в радянській школі, Василь піддавався як будь-який учень. «Пам’ятаю, як у 4 класі читав «Мать» М. Горького – і радів, який славний Павло Власов. Пам’ятаю, як тоді ж читав М. Островського «Как закалялась сталь» і «Рождённые бурей»… І ось десь тоді я вирішив, що й сам буду такий, як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів – тяжко вчитися, бо жити – тяжко. Мамі – тяжко, татові – тяжко. То й мені має бути тяжко – аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити». Був активним учасником піонерських зльотів. «Іншим дітям виступ потрібно було готувати, робити репетиції, а йому можна було не готувати, – згадує Марія Семенівна. – Він дуже вірив книжкам. Те, що в книжках, то він вважав, що все те правда. Вважав, що там нема ніякого вимислу. Що й написано, то є правда. Він тоді дуже поважав Леніна, Сталіна». Люди, що чули ці запальні патріотичні виступи (імпровізаційні, без папірців!), шепотіли між собою: «Это, наверно, сын какого-то райкомовца или обкомовца?» – «Да нет, отец у него простой слесарь, а мать домохозяйка», – пояснювала вчителька.

І в той же час: «Пам’ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся – по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він – верхи на коні (безтарка з парокінню) – наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав… що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали». Правда життя заходила в конфлікт зі шкільними гаслами, доводилося думати самостійно, обирати між першим та другим – а то й намагатися їх поєднати, не перетворитися від розчарування на циніка та пристосуванця, не зрадити дитячу клятву: мені має бути тяжко – аж доки всім людям на світі не стане легше жити. «Коли я прочитав “Мартіна Ідена” Джека Лондона (це десь у 5–6 класі) – світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все – тяжким трудом (трудом, сину, наголос на y!), і все – солоним кривавим потом».

Мабуть саме той скепсис, що склався у старших класах щодо офіційної ідеології, якою було наскрізь просочене шкільне навчання, зумовив пізнішу сувору оцінку: «Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще». Думається, вона вже занадто сувора. Можна з певністю стверджувати, що крім родинного впливу формуванню національної свідомості майбутнього поета певною мірою сприяв учитель української мови та літератури Кость Тесленко – випускник Харківського університету, весела й привітна людина, письменник, у майбутньому автор кількох українських книжок, написаних у співавторстві з дружиною Марією Лісовською. З ним Василь підтримуватиме зв’язок і після школи, навіть у армії одержить примірник його повісті «На морі слідів не лишається» з теплим дарчим надписом. Щоправда, оцінить її критично, про що без зайвої дипломатії напише авторові – «можливо не цілком і гречний акт», але «до Костя Макаровича у мене особливі вимоги, адже він мій навчитель, а такий має право лише на бездоганне авторство». Тесленко працюватиме відповідальним секретарем журналу «Донбас», звідки його буде звільнено 1972 року за публікацію «крамольної» повісті дніпропетровського прозаїка Віктора Савченка «Я ще повернусь» та добірки віршів переслідуваних КДБ Володимира Сіренка й Михайла Чхана. Його син, письменник-фантаст Олександр Тесленко, лікар-анестезіолог за фахом, у перші дні братиме участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і невдовзі помре на сорок другому році життя від радіаційного зараження, на два роки переживши батька.

Позашкільні інтереси юного Василя так само відзначалися широтою й різноманітністю. У шахи, в футбол – скрізь перший. Власноруч зібрав детекторний приймач, який через брак дроту доводилося слухати взимку на морозі, в холодному сараї. Музика гріла душу, спліталася зі звуками материних співів, що бриніли у пам’яті, відкривала нові обрії для роздумів і почуттів. Від батьків своїх однокласників, близнюків Миколи та Володьки Морозів, захопився грою на гітарі. У сьомому класі за чергову похвальну грамоту тато купить йому власний інструмент. Василь дуже швидко опанує його – підбере на слух «Взяв би я бандуру», потім кілька старих романсів, маршів, навіть класичні речі. Але з більшою наснагою вигравав власні імпровізації на одній струні. «Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув – усе вигравав. І забувався геть. Так міг програти 2–3 години – і не чезти, коли збіг час».