Олег Дорошенко - Василь Стус

«Пам’ятаю, – писатиме Стус синові, – як у Рахнівці, де я лишився з бабунею (тато і мама поїхали на Донбас), я проказував за нею «Отче наш, іже єси на небеси». Два слова каже вона – я повторюю. Пам’ятаю, як талапався у ставку (мені було рік-два)… Пам’ятаю, як ходив до ясел у Рахнівці (ще мама жила в селі) – і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх – усіх. Пам’ятаю, як мене був налякав чужий собака – знахарка «виливала переляк»… Допомогло, хоч у дитинстві я трохи заїкався – навіть у школі».

Ще через рік, коли остаточно обвиклися на новому місці, було вирішено забрати й менших дітей. Їлина Яківна категорично відмовиться їхати по них до Рахнівки – настільки болючі та свіжі були спогади. Поїхав чоловік. За два роки батька забув не лише Василь, а й старша Маруся. Не впізнають, тікають від «чужого дядька» – і в селі, і дорогою. Семену Дем’яновичу соромно було зізнаватися випадковим подорожанам, що власні діти його не пам’ятають: «То ми з жінкою розлучилися, – каже, – так вона взяла одних дітей, а ці не хочуть йти зі мною». Дорога на Донбас, а точніше, її запах теж доповнює низку яскравих дитячих спогадів майбутнього поета: «Досі пам’ятаю, як пахло в вагоні – той запах недавно упізнав і зрадів: так пахло в вагоні». «Недавно» – то вже етапом на заслання, до Магаданської області…

По приїзду – якраз на Великдень – Семена Дем’яновича чекала вбивча звістка: п’ятнадцятирічна Палазя вже три дні лежить без тями у лікарні з менінгітом, де мати щоночі й весь вільний від роботи час не відходить від її ліжка. Батько подбав про переведення її до іншої лікарні, але вже в понеділок найстаршої Василевої сестрички не стало.

За таких сумних обставин і з’явився Василь у бараку на Ударній – чотири-шість квартир з кожного боку низької похмурої споруди. З’явився у довгій сорочці, майже платтячку, яка викликала доброзичливі посмішки в сусідок – а він довірливо вихвалявся їм, що її пошила йому бабуня й воно «ще з кишенькою». Був це, за спогадами матері й сестри, квітень сорок першого року.

«Пам’ятаю початок війни, як відступали наші», – продовжуватиме Стус у листі до сина. Першою жертвою війни для родини стали речові свідчення пам’яті про Палазю. Під час окупації німці забороняли ходити на цвинтар, розстрілюючи порушників на місці. Навіть не встигли як слід запам’ятати дорогу до доньчиної могили. А по тому все там було затоптане – не знайти. Сукні ж, що залишилися від дівчинки, дуже швидко зникли на «мінці» в перші місяці війни.

Спогади про війну втіляться для Василя в сумну та жахливу картину мертвих кроленят: «Чомусь поздихали – ще сліпі. Трупики лежали в болоті – ой, як мені було сумно! Тоді я не хотів жити – так було гірко й скрушно – за кролями!» Марія Семенівна спростовує: всі роки війни вони жили в своєму бараку, де не було можливості тримати ніяку живність. Кролів розводив батько, коли ще жив у Рахнівці. Можливо, це ще один з ранніх спогадів, що наклався на вразливу дитячу свідомість, заповнивши собою порожнечу в пам’яті про події більш пізніх воєнних років, вподібнюючись до них лише глухим відчуттям гіркоти та страху… І ще одним яскравим образом, пов’язаним з кров’ю та смертю, запам’ятаються йому ті роки: лошак, якого зарізав сусід-татарин на прізвисько Гапон. «…на моїх очах перерізав горло. Я плакав – так було шкода. А вже як він, сусід, хотів мене нагодувати м’ясом тим (смерділо на ввесь коридор!) – я ревма ревів, аби не присилував до такого гріха: їсти гарного лошака…»

Останнього страшного удару війна завдасть Стусам, уже відступивши з української землі. Роздавали цілинну землю під городи, по десять-п’ятнадцять соток. Ще й не копали, тільки позначали борознами межі зайнятих ділянок. Вже повертаючись з поля, мати відправила Івана повідомити людей, які приходили, що їхній клаптик вже зайнято. Раптом пролунав вибух. Хлопчики-пастушки у воронці розряджали нерозірвану бомбу. Їх розірвало на місці, а Івана, який чи то намагався їх відмовити, чи просто проходив поруч і навіть не бачив, що коїться в ямі, смертельно покалічило осколками – відірвало ліву ніжку та щоку, потрапило в серце. Лежав непритомний, коли Василь з матір’ю добігли до нього. Наче спав. Мати, несамовита від лиха, в яке неможливо повірити, сприйняти розумом, прикладала ніжку, наче б вона ще могла прирости. «Це на мене зорі з неба посипались, – в напівмаренні промовив Іван, на мить повернувшись до тями. – Мамочко, не плач – така моя доля». Люди викликали «швидку допомогу», яку довелося довго чекати. Малий Василь повернувся додому, де залишалась Маруся. Йшов і не знав, як повідомить сестру про страшну звістку. «…коли ми видерлися з нею на вікно (може, виглядаючи батьків), я набрався сміливості й переповів їй, що сталося з Іваном. Плакали обоє, а через кілька годин Іван помер… Пам’ятаю, як мене підвели на цвинтарі до тіла – востаннє поцілувати. А я бачив лише родимку на правій щічці його і не хотів, геть-геть не хотів – ні цілувати, ні прощатися – з Іваном і його родимкою…»