Олег Дорошенко - Василь Стус

Родичі тоді допомогли Їлині (певно, не від залишків, а відриваючи від себе, від необхідного) хто борошном, хто пшеницею, яку ще треба було змолоти – а для «куркулів»-одноосібників і це було проблемою. Але сусідка – член комнезаму бачила з вікна це порання з мішками… І знову прийшли й забрали все до останньої крихти, залишивши у розпачі, коли єдине, що примушує ще триматися за життя й боротися серед охоплення зневірою – це діти.

Отже, уникнути колгоспної долі, попри тривалий опір, не вдалося… В такий тривожний час і народився Василь – вже четверта дитина у сім’ї. Сталося це (згідно з метрикою) 6 січня 1938 року, на Святвечір, або, як стверджувала мати, побожна жінка, що все життя міряла час церковними святами, вже на саме Різдво. Власне, й ім’я Василь – відлуння великих зимових свят: «а другий же празник – святого Василя». Стус вбачатиме в цій даті певний знак. Не менш «пророчою» стала материна пісня, що залунала над його колискою, – шевченківське, написане на чужині у солдатській неволі:

Мати часто співатиме її й надалі, сповнюючи серце малого Василя, ще далекого від тонкощів розуміння життєвої трагедії дівчини-покритки та майбутньої долі її «байстряти» («нас кленучи» у м’якій подільській вимові матері сприймалося ним як незрозуміле «на склін учі»), незбагненним смутком: «Хіба я не на Україні? Куди ж мені до неї йти?.. Чому «не клени батька»? Чому мати проклята? Збагнути не міг. А сльози бігли з очей – і я ховав їх, бо встидався сліз». І сам пізніше, як згадуватимуть друзі, не раз співатиме цю мамину колискову, що залишила, за його власним свідченням, «найбільший слід на душі».

Поза сумнівами, ця журлива мелодія та звуки материного голосу закарбувалися в свідомості хлопчика вже з тих «пелюшкових часів», бо й перші його спогади належать, як він наполегливо стверджував, до надзвичайно раннього віку (феномен досить рідкий, але досліджений): «Пам’ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока 1951 року, їздивши до Рахнівки, я ще бачив той кілочок; тепер, на жаль, хати вже нема…); я мокрий, певне, ревів – і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами – мну їх у долоньках». Ці слова зі Стусового листа до сина підтверджуються й спогадами рідних: принаймні, ходити Василь почав місяців з сімох, та ще й через те, що його зазвичай доводилося залишати в колисці без догляду. Набридне вухами гратися, тягне до ширшого пізнання світу. То й вилазить з колиски, яку вже завбачливо ставили униз, крізь купу турботливо покладеного матір’ю драння. «Він як вилізе, думаю, щоб хоч не вбився тут. А він вилазив через тряпки ті. А як впаде, то встане», – розповідала мати.

Через рік батькові запропонують (як водиться, настійно-категорично) посаду завгоспа. Обрали на зборах, на яких він навіть не був присутній, поставили перед фактом: «Якщо ти своє господарство підняв, то й колгоспне піднімеш». Семен Дем’янович добре розумів, що це означає: взяти на себе відповідальність за все й піти під суд з першою ж перевіркою. Відмовлявся, але його згодою не дуже й цікавились. На щастя, підвернувся вербувальник з Донбасу. Полишити все, почати, вже літньому чоловікові, життя з нової сторінки – на чужині, на заводі, де ніколи не працював, вважалося йому розрадливішою перспективою, ніж боротися й далі за власну долю в рідному селі, серед осоружних облич земляків, що якось пристосувалися до цього нового життя, вписалися в нього. Але голови колгоспу та сільради категорично відмовили у відкріпній довідці. Добре, що вербувальник, в якого, як легко здогадатися, просто «горів» план (на шкідливе виробництво було не дуже багато охочих навіть серед усіх «приваб» колгоспного життя), погодився взяти його без документів, на свій ризик та під свою відповідальність.

Так Семен Стус осів у колишній Юзівці, що вже давно мала назву Сталіно (нині Донецьк), у бараку робітничого селища сто сьомого заводу. Згодом забере до себе й старших дітей – найперше, щоб здібні Палазя та Іван могли дістати більш якісну шкільну освіту (сам мав за плечима всього чотири класи). Мати залишилася в Рахнівці з Марійкою та Василем, а десь через рік, передавши малечу бабусі, приєднається до чоловіка й влаштується на завод.