Олег Дорошенко - Василь Стус

І Вінниччина, і Донеччина відстоюють за собою право вважати себе Стусовою батьківщиною. Це насправді діалектичне питання. Рахнівські спогади, уривчасті, суперечливі, напевно ще й домислені, відредаговані плином часу, а власне кажучи, не стільки вони, скільки саме прагнення зафіксувати їх у пам’яті, поставити певними віхами в житті, свідчить про те, що батьківське село, яке ті протягом тридцятих років встигли зненавидіти, зробилося для нього міфологемою «справжньої України», загубленої, як переконуватиметься він надалі, не лише на географічній карті, а й у часі. Але також безперечно й те, що саме шахтарський край сформував, зміцнив та загартував його характер. Переважним чином – як непривітне середовище, багато в чому чуже й вороже. Не напіввигадана мати, а реальна мачуха, що мало пестить і багато скубе… але саме така Донеччина виховала Стуса, зробивши в горні випробувань тим, ким він став.

До школи Василь пішов 1944 року, в неповні шість. Жили вже на іншому місці – «на площадці», – але в такому ж барачного типу будинку. Пішов самовільно – наданий самому собі без нагляду працюючих батьків, просто побіг за сестрою, щоб не залишатися на самоті. Мати вже не працювала на заводі – звільнили за станом здоров’я, виснаженим шкідливим виробництвом і остаточно підкошеним смертю сина. Але сидіти дома з дітьми не доводилось: та сама нещаслива ділянка, засіяна кукурудзою та іншою городиною, вимагала праці… Отже, початок Василевого шкільного життя залишився вдома непоміченим. На той час він і читати вже вмів, засвоїв грамоту самотужки, крутячись навколо Івана. Для матері стало цілковитою несподіванкою, коли через кілька днів Маруся принесла їй записку від учительки: чому син ходить до школи босий? Дізнавшись, що хлопчик пішов до школи без відома батьків, учителька вмовила Їлину Яківну відпускати його й надалі. І не пошкодувала про своє рішення. Дуже подобалось їй ставити здібне маля, що й дошки досягало лише навшпиньках, у приклад повоєнним переросткам-першокласникам: «А ну, Стусик, выходи к доске!»

Школа, звичайно, була російською. Українські в місті тоді ще існували, доживали останні роки, але були вже, як сказали б зараз, непрестижними. Хвиля повоєнної русифікації Донбасу прибувала на очах, хоча, по правді кажучи, лише продовжувала процеси, що тривали з середини XIX століття – початку інтенсивного заселення й промислового розвитку регіону. Нові міграційні потоки з Росії під гаслом відбудови та будівництва індустріальних об’єктів, тривали до кінця п’ятдесятих років і остаточно сформували сучасне обличчя краю, з яким Стус так і не зможе примиритися. Якщо Володимир Сосюра сформувався як український поет і патріот ще значною мірою під впливом середовища Донеччини початку століття, де сміятимуться з підчепленої ним у Воронежі російської вимови («Дык што», «Дай арбуз»), то в Стуса це відбудеться вже скоріш усупереч оточенню.

Голодного 1946 року Василь недовгий час пастиме сусідську корову – за молоко й харчі. «…знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти – і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота».

Виснажену від недоїдання Марусю тітка забере на літо до Рахнівки, навіть не дочекавшись кінця шкільних занять. Василь залишиться в Сталіно. «Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3–4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно». Дуже захворів і батько, пух з голоду. Мати відправить його на курорт до Монастирища, а родичам у Рахнівку напише тривожного листа: «Семен настільки слабий – ногу не може підняти на сходинку. Не знаю, повернеться він з того курорту чи ні. Може, я його відправила назавжди». Маруся, що й досі не оговталася після загибелі старшого брата, довго плакала, а вночі побачила сон. Нібито ходить вона по білих хмарках, а навколо, наче в лікарні, скрізь ліжка з білосніжними простирадлами – вона на той час і не бачила таких серед післявоєнної бідності. («Пам’ятаю, – писатиме Стус, – як плакала мама, бо в неї була одна подерта – латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому».) І Маруся, що була боязкою та нерішучою дівчинкою, набирається у сні сміливості й звертається до Бога, схожого на місцевого батюшку в золотих ризах: «Скажіть, будь ласка, де тут ліжечко мого тата?» – «Нема ліжечка твого тата. Ти ще виростеш, нагодуєш його кашею, аж тоді тут буде ліжечко».