Олег Дорошенко - Василь Стус

Марія не афішуватиме серед друзів, що в інституті тепер вчиться її брат. Але в цьому не було потреби – настільки бо схожі вони були. Це добре видно на фотографіях різних років, особливо на тих, де вони разом. Отже, ще до початку занять дівчата її повідомлять: «Муся, мы твоего брата видели». Криється, не зізнається. «Видели-видели!» Такий відгомін майже непомітної присутності брата супроводжуватиме Марію аж до державних екзаменів, коли зовсім незнайома викладачка з мовної кафедри (а в кінці п’ятдесятих ще писали український диктант) упевнено звернеться до неї «товаришко Стус». Звичайно, пізнаватимуть її і далі – коли обличчя Стусове стане відомим широкому загалу…

Як водиться, з п’ятдесяти двох першокурсників українського відділення філфаку переважну більшість складали дівчата. Хлопців було лише четверо: сам Стус, Анатолій Лазоренко, Володимир Міщенко, Борис Дорошенко. Така відособленість та згуртованість на загальному жіночому тлі зумовила їхню дружбу на довгі роки, хоча, певна річ, самим цим фактором вона б не протрималась.

Передбачалося, що навчання забере чотири роки. Але вже через рік факультет буде реорганізовано в історико-філологічний, а термін навчання стане п’ятирічним, як в університеті – завдяки багатьом доданим годинам з історії. Поглибленому викладанню історії України та світу Стус буде тільки вдячний.

Як і в школі, він був тут наймолодшим – і так само, як у школі, в аудиторіях часто лунатиме: «Молодець, Стус!» Кожної сесії на кожному екзамені тягнув білета першим, і завжди мав «відмінно». Для одногрупниць це стало своєрідним талісманом – без нього й не починали. Вдосконалювався в німецькій мові, яку добре знав ще зі школи, читав поетів у оригіналі. Самотужки вивчив латину, яку в педінституті не викладали. На заняттях зі старослов’янської мови, історичної та порівняльної граматики був загальновизнаним експертом – багато читав по темі самостійно, вважаючи, що для професійного володіння рідним словом треба досконало знати його коріння, розуміти його життя. Але, як одностайно свідчать колишні однокурсники, ніколи не хизувався своїми знаннями ні перед ними, ні перед викладачами. Хіба що мав одне принципове правило: відповідати завжди українською, хоча серед викладачів траплялися й такі, що дуже погано її розуміли.

Певним орієнтиром в цьому для нього став викладач зарубіжної літератури Тимофій Трифонович Духовний, який домагався того, щоб читати свої лекції українською мовою навіть на російському відділенні. Це викликало напруженість, бо відверто суперечило тенденції, яка в ті роки набувала все більшого поширення: обмежити українське слово резервацією «хуторянства» та «шароварщини». А для Василя, випускника російської школи, на його лекціях чи не вперше зазвучить рідною мовою антична література, література європейського Ренесансу та Нового часу (а поза аудиторією, пошепки й без свідків – імена ще не реабілітованих неокласиків Зерова та Драй-Хмари), відкриється усвідомлення обріїв світового культурного контексту, на який відважно рівнялася українська література в кращих своїх взірцях вже з початку минулого століття й особливо в двадцяті роки… аж доки чиясь владна воля штучно не припинила цей зліт.

Коли Тимофій Трифонович оголосить про створення в інституті літературного гуртка-студії, всі четверо хлопців-першокурсників одразу запишуться до нього, вперше зізнавшись таким чином один одному, що пробують писати. Втім, якщо Міщенко й Дорошенко виступали переважно зі своїми віршами, а Лазоренко з театральними рецензіями, в Стусі літстудійці бачили скоріше майбутнього літературного критика, ніж поета – власні речі на суд спільноти виносив нечасто (багато хто й гадки не мав, що він теж пише вірші), натомість виявляв здатність до глибокого й тонкого аналізу прочитаного. Деякі рецензії друкувалися – на одну навіть відгукнеться Максим Рильський, напише Василеві листа, якого той показуватиме товаришам як своєрідну відзнаку.

Вечори проводив у бібліотеці імені Крупської – студіював літературу з україністики, а також російську й зарубіжну. Імена діячів «розстріляного відродження», імена багатьох зарубіжних авторів поза навчальною програмою й поза білим списком «прогресивної літератури» однокурсники вперше чутимуть саме від нього. Згодом Тимофій Трифонович, користуючись своїми зв’язками (писав статті до Української радянської енциклопедії, листувався з її головним редактором Миколою Бажаном – одне з перших імен в істеблішменті офіційної української літератури), організує для літстудійців перепустки до її спецхрону та до закритого фонду університетської бібліотеки. Для Василя відкриється паморочливий світ забороненої літератури – живої, талановитої…