Том Сегев - Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну

Тоді вже десятки тисяч арабів по всій країні лишилися без даху над головою. Багато арабських будинків у багатьох містах, серед яких Хайфа та Яффа, стояли пустками. Це був перший етап Накби. Бен-Ґуріон ніколи не був ближче до здійснення мети всього свого життя – створити єврейську більшість у незалежній державі Палестині.

Напередодні всю ніч він працював над остаточним варіантом Декларації незалежності. Їх було кілька. Моше Шарет (або Шерток) – міністр закордонних справ Ізраїлю – зібрав їх в один. «Я створив досконалий варіант, – розповідав пізніше Шарет. – І подаю Декларацію у формі „тоді, як це… та тоді, як те… тоді, як щось інше…”, і потім доходжу висновку: отже!» Він уважав це такою структурою, що створювала «внутрішню напругу». Проте Бен-Ґуріон не бажав, щоб це був договір оренди. Він хотів потужну історичну декларацію, яка б вражала й лунала урочисто для наступних поколінь. Забравши її додому, він її майже повністю переписав. Шарет ніколи йому цього не пробачив. [12] Wertman 1961.

Бен-Ґуріон акцентував на сіоністській версії єврейської історії. Перших два речення Декларації зменшували внесок єврейської діаспори: «Земля Ізраїлю була батьківщиною єврейського народу. Тут було сформовано його духовну, релігійну та політичну ідентичність». Версія Шарета починалася з вигнання євреїв; у переробленому тексті Бен-Ґуріон ставив наголос на незалежності, що передувала цій події. Він наголошував на ідентичності євреїв, які осіли в Палестині на початку XX століття, а серед них і він сам: «Піонери та ма’апілім [іммігранти, що ввійшли до Палестини всупереч обмежувальному законодавству Великої Британії]». Це тісно пов’язало сіоністський проєкт і рух робітничого класу. Шарет посилався на резолюцію Організації Об’єднаних Націй від 29 листопада 1947 року, що закликала до створення єврейської й арабської держав у Палестині. Бен-Ґуріон ухилився від факту, що резолюція обумовлювала розділення Палестини між двома народами. Декларація обіцяла всім рівні права та конституцію. Нова країна повинна була бути «єврейською державою», але ніхто, і сам Бен-Ґуріон зокрема, точно не знав, що містило це поняття.

Церемонію організували поспіхом, тож вона мала скінчитися до початку Шабату. Останньої хвилини все було майже скасовано через розбіжність у тому, чи варто згадувати в тексті Бога. Представники релігійних партій наполягали на цьому; деякі ліві члени виступали проти. Бен-Ґуріон переконував усіх погодитися зі словами «Скеля Ізраїлю». Каліграфію не вдалося зробити вчасно, до церемонії, тож присутні ставили свої підписи внизу порожнього шматка пергаменту. [13] Shachar 2002, p. 523ff; Feldstein 1998, p. 354ff. Бен-Ґуріон бачив у підписанні декларації крок до часів двотисячолітньої давнини, а отже, до відновлення єврейської незалежності. У нього були вагомі причини з оптимізмом ставитися до підписання документа, але у своєму щоденнику він писав, що почувався «скорботним серед тих, хто святкував», бо створення держави ще не було гарантованим. «Держави не подаються народам на золотих тарілках», – казав він, використовуючи вираз із Талмуду. Бен-Ґуріон також міг би сказати простіше: «Створення держави Ізраїль не буде схожим на пікнік». [14] Текст промови Бен-Ґуріона у раді «Мапай» від 12 січня 1949 року, наведений у Rafi Mann 2012, p. 247. Його песимізм був захисною реакцією від ілюзій. «Я передбачав найгірше, що могло статися», – сказав якось він. – Я робив так усі ці роки. Якщо такого не трапиться, добре, але ти повинен бути готовий до найгіршого. Людська істота не є раціональним створінням; ти ніколи не знаєш, які сили нею керують, що може спасти на думку наступної миті». [15] Текст звернення Бен-Ґуріона до Кабінету міністрів від 15 липня 1958 року, ISA. Він бачив імовірність вторгнення до Ізраїлю армій сусідніх арабських країн, що прагнули знищити його. Він вірив, що Ізраїль міг перемогти; Бен-Ґуріон також вірив у свою здатність привести його до перемоги. А ще він вірив, що воно того варте. Він назвав створення держави «компенсацією за знищення мільйонів» під час Голокосту. [16] Текст промови Бен-Ґуріона на Сіоністському конгресі від 10 грудня 1946 року, наведений у Ben-Gurion 1993a, p. 249.

Після церемонії Давид повернувся до Червоного Дому, як називали військовий штаб, недалеко від узбережжя. Йому вручили тривожні повідомлення з кількох фронтів. Протягом ночі він двічі прокидався: уперше, коли його сповістили, що президент Трумен визнав державу, і вдруге – щоб дістатися до радіостудії, де він міг записати промову для Штатів. У небі Тель-Авіва з’явилися єгипетські літаки й пролунали вибухи. «Цієї миті вони бомблять Тель-Авів», – казав Бен-Ґуріон Америці. Коли він повернувся додому, то написав про це у своєму щоденнику: «Люди у піжамах і нічних сорочках визирали з кожного будинку, але нереального страху не було». Він згадував своє перебування в Лондоні під час «Бліцу», і здавалося, очікував, що й Тель-Авів мав прожити свої найкращі часи. Усвідомлюючи, важливість слів для творення історії, Бен-Ґуріон намагався двадцять років по тому змінити враження щодо жителів Тель-Авіву, ніби вони недостатньо хоробрі, вписавши в оригінальний щоденник слова «Я відчував: вони витримають». [17] Запис зі щоденника Бен-Ґуріона від 14 травня 1948 року, BGA; Ben-Gurion 1969b, 1, p. 106; Cabinet meeting, Oct. 20, 1953, ISA.