Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Як грецька статуя в надрах землі, на роки, на десятиліття ховається духовне обличчя Гельдерліна в тумані забуття. Але коли, нарешті, любовною рукою витягнутий з мороку торс, нове покоління трепетно відчуває нев’янучу чистоту цього юнацького образу, немов виліпленого з мармуру. У дивовижній пропорційності постає образ останнього ефеба німецького еллінізму, і знову, як колись, натхнення розквітає на його співучих устах. Всі весни, їм провіщенні, увічнені в його образі. І з сяючим, просвітленим чолом приходить він у нашу епоху з темряви, немов із таємничої вітчизни.

Будинок Гельдерліна розташований у Лауфені, у патріархальному монастирському селі на березі Неккара, у кількох годинах шляху від батьківщини Шиллера. Це м’який і лагідний світ сільської Швабії – наймальовничіша в Німеччині місцевість, її Італія: Альпи не тиснуть похмурим масивом, і все ж відчувається їхня близькість, сріблястими згинами ллються ріки, зрошуючи виноградники, привітність населення пом’якшує суворість алеманського племені і втілює його в пісні. Родючий, але вимогливий до обробки ґрунт, м’яка, але не розкішна природа; реміснича праця природно поєднується з землеробською. Ідилічна поезія завжди знаходить батьківщину там, де природа прихильна до людини, і, занурений у глибокий морок, поет із розчуленим почуттям згадує про втрачені пейзажі:

Яку ніжність, яку елегійну м’якість знаходить його скорботнне піднесення, коли він оспівує цю Швабію, своє небо під небом вічності, умиротворено повертаючись у русло рівного ритму хвилями екстатичного почуття, коли він віддається цим спогадам! Покинувши батьківщину, відданий своїй Елладі, обманутий у своїх сподіваннях, відтворює він із ніжних спогадів все ту ж картину свого дитячого світу, викарбувану навіки в урочистому гімні:

Все своє довге життя він прагне на цю батьківщину, немов до неба своєї душі: дитинство Гельдерліна – це його найясніший, найщасливіший, найпроменистіший час.

Ніжна природа оточує його, жіночна ніжність охороняє його ранні роки: немає у нього батька, немає (з волі злої долі) нікого, хто б міг прищепити йому твердість і суворість, зміцнити м’язи його почуттів для боротьби з вічним ворогом, з життям, – все у нього не так, як у Ґете, у якого дух педантичної дисципліни з ранніх років розвиває почуття відповідальності і надає воску потягів планомірні форми. Благочестя вчать його лише бабуся і ніжна мати, і рано вже мрійливий розум несеться в першу безмежність всякої юності: у музику. Але ідилія швидко закінчується. У чотирнадцять років чутлива дитина переселяється в монастирську школу в Денкендорф, потім у Маульбронський монастир, у вісімнадцять – у Тюбінгенський інститут – закритий навчальний заклад, який він закінчує лише в кінці 1792 року, – майже ціле десятиліття ця волелюбна особистість нудиться в чотирьох стінах, у монастирській келії, у гнітючій скупченості. Контраст занадто різкий, щоб не викликати хворобливу, навіть руйнівну дію: мрійлива свобода невимушених ігор у полі й на річковому березі, жіночний затишок материнських турбот змінюються чорним чернечим одягом, монастирською дисципліною, механічно розподіленою по хвилинах роботою. Шкільні, монастирські роки для Гельдерліна те саме, що для Кляйста роки в кадетському корпусі: перетворення придушеного почуття в чутливість, розвиток надмірної збудливості, підготовка потужного внутрішнього напруження, відсіч реальному світові. Щось у його душі надірвано, надламано назавжди. «Я зізнаюся тобі, – пише він через десять років, – у мене є одна схильність, що залишилася від дитячих років, від мого тодішнього серця, вона і тепер мені найдорожча – це була воскова м’якість… Але саме цю частину мого серця найменше щадили, доки я був у монастирі». Коли він залишає за спиною важкі двері інституту, найблагородніше, найприхованіше ядро його життєвої віри вже підточене і наполовину всохло, перш ніж він виходить на світло денного сонця. І вже витає навколо його поки ще ясного юнацького чола – правда, лише легким подихом – тиха меланхолія, те почуття розгубленості в світі, якому судилося все більше згущуватися з роками, затьмарюючи його душу, щоб, врешті-решт, приховати від його погляду всяку радість.