Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Але і для молодого покоління Німеччини не менш сувора ця жорстока рука: Новаліс [17] Новаліс (псевдонім Фрідріха фон Харденберга, 1772—1801) – німецький письменник-романтик. Помер від сухот, не доживши до 29 років. , містично осягнувши найглибші таємниці природи, передчасно згасає як свічка, тане в темній келії. Кляйст, охоплений бурхливим відчаєм, прострілює собі череп; Раймунд [18] Раймунд Фердинанд (1790—1836) – знаменитий віденський комічний актор і драматург, автор народних і казкових комедій. Наклав на себе руки після укусу скаженого собаки. теж гине насильницькою смертю; Георга Бюхнера [19] Бюхнер Георг (1813—1837) – німецький драматург, автор перших німецьких реалістичних драм. Помер від перевтоми мозку в Швейцарії, куди втік із Німеччини, переслідуваний за революційну діяльність. в двадцять чотири роки забирає нервова гарячка. Вільгельм Гауфф, оповідач із виключно багатою уявою, нерозцвілий геній, сходить у могилу у двадцять п’ять років, і Шуберт, перетворена в мелодію душа всіх цих співців, завчасно видає останню пісню. Всіма язвами і отрутами хвороби, вбивством і самогубством винищується молоде покоління: благородно меланхолійний Леопарді [20] Джакомо Леопарді (1798—1837) – італійський поет-романтик; був горбатим, напівсліпим, його організм, ослаблений ранньою розумовою напругою, не міг чинити опір жодній хворобі. в’яне в похмурій недузі; Белліні [21] Вінченцо Белліні (1801—1835), автор прославлених опер «Норма», «Сомнамбула», помер тридцяти чотирьох років, через кілька днів після тріумфальної прем’єри своєї опери «Пуритани». , оспівувач «Норми», вмирає в магічному розквіті; Грибоєдов, світлий розум пробудженої Росії, заколотий у Тіфлісі якимось персом. Його похоронну колісницю – пророчий збіг! – зустрічає на Кавказі Олександр Пушкін, новий геній Росії, її духовна зоря. Але часу оплакувати передчасно загиблого друга йому залишається зовсім мало: за кілька років його вражає на дуелі смертельна куля. Ніхто з них не досягає сорокарічного віку, лише деякі доживають до тридцяти; так, в одну ніч зломлена дзюркотлива лірична весна, найяскравіша, яку знає Європа, розбите і розсіяне священне зібрання юнаків, котрі на всіх мовах співають гімн природі і блаженствам світу. Самотньо, як Мерлін у зачарованому лісі [22] Герой середньовічних сказань, чарівник Мерлін був приспаний своєю коханою, феєю Вів’єн, і проспав кілька століть у зачарованому лісі. , поза часом, напівзабутий, напівлегендарний, сидить у Веймарі Ґете, мудрий старець, і лише з його старечих вуст зрідка ще зривається орфічна пісня [23] Орфіки – в Стародавній Греції секта шанувальників міфічного співця Орфея. Гімни орфіков, які дійшли до нас, відрізняються піднесеним стилем. . Предок і спадкоємець нового покоління, яке він переживає зі здивованим поглядом, зберігає він у своїй бронзовій урні дзвінкий вогонь.

Тільки один-єдиний з священного сонму, найчистіший зі всіх, Гельдерлін, надовго залишається на обпаленій землі: воістину незвичайна його доля. Ще цвітуть його уста, ще бродить його старіюче тіло по німецькій землі, ще блукає його погляд по улюбленому ландшафту долини Неккара, ще підносить він побожний погляд до «батька ефіру», до вічного небосхилу, – але розум його згас, оповитий нескінченним сном. Як Тіресія [24] Тіресій – в давньогрецькій міфології син німфи Харікло, нащадок Спарти, фіванский віщун. За однією з версій, викладеній в гімні Каллімаха «На обмивання Паллади», Тіресій юнаком випадково побачив Афіну оголеною під час її купання і був за це засліплений богинею, але потім на прохання Харікло Афіна відшкодувала Тіресію втрату зору даром пророцтва. , віщуна, не вбили, а засліпили ревниві боги того, хто їх підслухав. Як Іфігенію [25] Іфігенія – донька Агамемнона, полководця греків в поході на Трою. Намагаючись умилостивити Артеміду перед відплиттям, Агамемнон повинен був принести Іфігенію в жертву, однак Артеміда вже на вівтарі замінила її ланню, а дівчину перенесла в Тавриду (Крим), на берег Понта (Чорного моря). , священну жертву, ще не закололи його, а оповили хмарою і забрали в Понт духу, у кіммерійський морок почуттів. Завіса на його вустах і морок навколо його душі: ще десятки тьмяних років живе він із збентеженою свідомістю, «в небесне проданий рабство», втрачений для себе і для світу, і тільки ритм, тьмяна, звучна хвиля ллється в розпорошених, роздроблених звуках з його тремтячих уст. Навколо нього гинуть і вмирають люди, – він не знає про це. Шиллер і Ґете, Наполеон і Кант, боги його юності, давно пішли зі світу, гуркотливі залізниці зорали його Німеччину, яку він бачить тільки в сновидіннях, міста стискаються в кулак, країни стираються з лиця землі, – ніщо не зачіпає його потонуле у снах серце. Поступово сивіє волосся; боязка, примарна тінь колишньої краси, бродить він вулицями Тюбінгена, забава дітей, посміховисько студентів, які не знають, який великий дух прихований, змертвілий під трагічною маскою: всі живі давно вже забули про нього. Якось, десь у середині нового століття, Беттіна [26] Беттіна – так Цвейг називає Беттіну (Елізабет) Арнім (1785—1859) – німецьку письменницю, сестру поета-романтика Брентано і дружину його друга, також відомого представника романтичного напряму, Ахіма фон Арніма; Беттіна Арнім була подругою Ґете і Бетховена, в житті якого зіграла важливу роль. , почувши, що він (колись зустрінутий нею як божество) ще тягне своє «зміїне життя» в будинку скромного столяра, злякалася, немов побачила вихідця зі світу Аїда [27] Аїд – в давньогрецькій міфології владика підземного царства і царства мертвих. Цю ж назва носило й царство мертвих. , – таким чужим епосі був його далекий образ, так відлунало його ім’я, так забута була його велич. І коли одного разу він ліг і тихо помер, ця непомітна смерть не викликала відгомону в німецькому світі, як безшумне падіння осіннього листка. Ремісники опускають його в поношеному одязі в могилу, тисячі списаних ним аркушів губляться або недбало зберігаються і десятки років припадають пилом у бібліотеках. Непрочитаною, несприйнятою залишається для цілого покоління героїчна звістка останнього, найчистішого вісника священного сонму.