Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Так на схилі свого життя твердо стоїть у бутті могутній володар демона (тоді як інші шматують себе на частини, подібно Діонісу). Життя Ґете – стратегічно обдумане завоювання світу, тоді як вони героїчно вступають у необдумані сутички і, відтиснуті із землі, біжать у безмежність. Їм треба відірватися від земного, щоб стати причетними до вічного – Ґете ж ні на крок не ступає із землі, щоб досягти безмежності: повільно, терпляче він притягує її до себе. Він чинить як розважливий капіталіст: щорічно відкладає солідну суму досвіду як духовний прибуток і, як турботливий купець, акуратно розносить його по поличках у своїх «Щоденниках» і «Анналах». Його життя приносить дохід, як поле урожай. Вони ж діють як гравці: з пишністю байдужості до світу вони ставлять на карту все своє буття, все існування, виграючи нескінченність і нескінченність програючи, – повільне накопичення доходу, збирання прибутку в скарбничку демона їм ненависне.

Життєвий досвід, у якому для Ґете втілюється сутність існування, в їхніх очах не має жодної ціни: страждання не вчить їх нічому, окрім загострення почуттів, і вони проходять свій шлях мрійниками, які втратили самих себе, святими диваками. Навпаки, Ґете невпинно вчиться, книга життя для нього – завжди розкритий підручник, що вимагає терплячого, сумлінного засвоєння, рядок за рядком; він завжди відчуває себе учнем, і тільки на схилі років він наважується вимовити знаменні слова: «Життя я вивчив. Боги, продовжіть мені строк».

Вони ж переконані, що життя недоступне вивченню, та й не варте того вивчення: властиве їм передчуття вищого буття для них важливіше, ніж будь-яке сприйняття і чуттєвий досвід. Що не звучить від їхнього генія, того для них не існує. Лише від його сяючої повноти беруть вони свою частку, тільки зсередини, тільки з розпаленого почуття черпають вони напругу і підйом. Вогонь стає їхньою стихією, полум’я – їхньою діяльністю, і ця полум’яність пожирає їхнє життя без останку. Кляйст, Гельдерлін, Ніцше самотніші, більше чужі землі, більше покинуті наприкінці, ніж на зорі свого життя, тоді як у Ґете щогодинна остання мить – найконцентрованіша. Лише демон у них міцніє, лише безмежність пронизує їх все глибше і глибше: є злидні життя в їхній красі і краса в злиднях щастя.

Ця полярна протилежність життєвої установки при глибокій внутрішній спорідненості геніїв породжує різну оцінку дійсності. Демонічна натура зневажає реальність як неповноцінну; всі вони – Гельдерлін, Кляйст, Ніцше – кожен на свій лад – є бунтівниками, бунтівниками проти існуючого порядку. Вони краще зламаються, але не зігнуться; до останнього смертельного удару вони залишаються непохитно непримиренними. Тому вони є (чудовими!) трагічними характерами, їхнє життя – трагедією. Навпаки, Ґете – такий зрозумілий самому собі! – зізнається Цельтеру [4] Цельтер Карл Фрідріх (1758—1832) – німецький музикант, педагог, композитор. Поклав на музику багато віршів Ґете. , що він не створений бути трагіком, «бо його натура здатна миритися». Він не прагне, як вони, до вічної війни: сам «охоронна і миролюбна сила», він хоче примирення і гармонії. Він підкоряється життю – з почуттям, яке не можна назвати інакше, як релігійним, – підпорядковується йому як вищій силі, перед якою він схиляється у всіх її формах і фазах. «Що б не було, життя все ж гарне». А їм, замученим, зацькованим, гнаним демоном по всьому світу, – найменше їм властиво надавати дійсності таку високу ціну або взагалі будь-яку ціну: вони визнають тільки безмежність і єдиний шлях до неї – мистецтво. Тому мистецтво вони ставлять вище за життя, поезію вище дійсності. Подібно до Мікеланджело, невтомно, запекло, палаючи похмурим полум’ям фанатичної пристрасті, крізь тисячі кам’яних брил пробивають вони темну шахту свого буття в пошуках дорогоцінної руди, що виблискує в безодні їхніх мрій, – а Ґете (як Леонардо) відчуває мистецтво лише як частку, як одну з тисячі прекрасних форм життя, не менш цінну, ніж наука, ніж філософія, але все ж тільки частку, одну з активних частинок свого життя. Тому у демонічних поетів форми стають все інтенсивнішими, у Ґете – більш екстенсивними. Вони розвивають у своєму єстві велич однобічності, абсолютної безумовності, тоді як Ґете – всеосяжну універсальність.

Ця любов до буття спрямовує всі зусилля антидемонічної натури Ґете до досягнення стійкості, до мудрого самозбереження. Це презирство до реального буття у демонічних натур навертає всі помисли до гри, до небезпеки, до насильницького саморозширення – і призводить до самознищення. У Ґете всі сили доцентрові, спрямовані від периферії до центру, у них чиясь сильна воля створює відцентровий рух, що виходить з внутрішнього кола життя і невблаганно його розриває. І це прагнення вилитися і перелитися в безформність, у світовий простір виражається найбільш наочно в їхній схильності до музики. Там вони можуть цілком безформно, цілком безмежно струмувати у своїй стихії: якраз наприкінці Гельдерлін і Ніцше і навіть суворий Кляйст підпадають під її чари. Розум остаточно розчиняється в екстазі, мова – у ритмі: зазвичай (так було і у Ленау [5] Ленау Ніколаус (справжнє ім’я Франц Німбш фон Штреленау) (1802—1850) – австрійський поет. Романтична лірика, поеми «Савонарола», «Ян Жижка», «Альбігойці» і ін. ) музика оточує полум’ям падіння демонічного духа. Ґете, навпаки, до музики «ставиться недовірливо»: він боїться її привабливої сили, що відволікає волю від дійсності, і в години бадьорості протиставляє їй (навіть музиці Бетховена) рішучу відсіч; він віддається їй лише в години слабкості, хвороби, любові. Його справжня стихія – це малюнок, пластика, все, що пропонує певні форми, ставить перепони розпливчастості, безформності, все, що стримує розчинення, розкладання, випаровування матерії. Якщо вони люблять все розкуте, те, що веде до свободи, повертає до хаосу почуттів, то його мудрий інстинкт самозбереження тягнеться до всього, що сприяє стійкості індивіда, закономірності, нормі, формі та порядку.