Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Ґете: вимовивши його ім’я, ми вже назвали полярно протилежний тип, незрима, але потужна присутність якого відчувається в цій книзі. Ґете не тільки як дослідник природи, як геолог був «противником всього вулканічного», – і в мистецтві він ставив еволюційний шлях вище вибухів натхнення і з не притаманною йому і майже озлобленою рішучістю боровся зі всяким насильством, з судомою, з усім вулканічним, коротко кажучи – з демонізмом. І саме ця його озлоблена відсіч найпереконливіше доводить, що і для його творчості боротьба з демоном була питанням існування. Бо тільки той, хто зустрівся в житті з демоном, той, хто, здригаючись, заглянув йому в очі, хто випробував ці тортури, лише той може відчувати в ньому такого небезпечного ворога. Мабуть, у затінках своєї юності Ґете довелося, вирішуючи питання життя і смерті, зіткнутися з цією небезпекою, – про це свідчать пророчі образи Вертера-Кляйста і Тассо-Гельдерліна і Ніцше – образи, створенням яких він відвернув від себе їхню долю. І від цієї жахливої зустрічі у Ґете на все життя залишилося озлоблене благоговіння і неприхований страх перед смертельною силою великого супротивника. Магічним поглядом він пізнає кровного ворога в усякому образі і втіленні: у музиці Бетховена, у «Пентесілеї» Кляйста, у трагедіях Шекспіра (які він, зрештою, не в змозі був розкривати: «це б мене вбило»), і чим діяльніше він прагне до творення і самозбереження, тим дбайливіше, тим боязкіше він його уникає. Він знає, до чого призводить влада демона над людиною, тому він захищається сам і марно застерігає інших: Ґете витрачає стільки ж героїчних сил на самозбереження, скільки поети, одержимі демоном, на самознищення. І в цьому поєдинку він бореться за найвищу свободу: він захищає свою міру від безмірного, він прагне досягти межі, а вони – лише безмежності.

Саме в цьому сенсі, але аж ніяк не в сенсі суперництва (в житті воно існувало), я протиставив образ Ґете цим трьом поетам і служителям демона: я відчував потребу підняти сильний «голос проти», аби екзальтована, титанічна творчість, перед якою я схиляюсь, відтворюючи образи Кляйста, Гельдерліна і Ніцше, не здавалася єдиним або найпіднесенішим, у сенсі порівняльної оцінки, мистецтвом. Саме зіставлення його з протилежним типом творчості розкриває проблему духовної полярності в найбільш яскравій формі. Тому, мабуть, не зайвим буде наочно уявити цю іманентну антитезу в деяких її відносинах. Майже з математичною точністю розгортається цей контраст із загальної формули аж до найдрібніших подій їнього чуттєвого життя: тільки порівняння Ґете з його демонічними антагоністами, порівняння двох вищих форм духовних цінностей, проливає світло на суть проблеми.

Відірваність від світу – ось що перш за все звертає нашу увагу в образах Гельдерліна, Кляйста і Ніцше. Кого демон тримає в руках, того він відриває від дійсності. Ніхто з них не має ні дружини і дітей (так само, як їхні брати по крові Бетховен і Мікеланджело), ні майна і даху над головою, ні постійної професії, ні забезпеченого становища. Вони – мандрівні натури, мандрівники світу, сторонні люди, знедолені, диваки, і вони ведуть абсолютно анонімне існування. У них немає нічого свого на землі: ні Кляйст, ні Гельдерлін, ні Ніцше не мають власного ліжка, ніщо їм не належить: вони сидять на чужому стільці і пишуть за чужим письмовим столом, кочують з однієї чужої кімнати в іншу. Ніде вони не пускають коріння, і навіть Ерос не пов’язує на тривалий час тих, хто заручився з ревнивим демоном. Їх дружні зв’язки розпадаються, їх суспільне становище руйнується, їхні твори не приносять їм прибутку: вони завжди стоять перед порожнечею, працюють задарма. Їхньому існуванню властиве щось хаотичне, щось від неспокійних метань, падаючих зірок, тоді як життя Ґете рухається по правильній, замкнутій орбіті. Ґете пускає міцне коріння, і воно розгалужується все глибше, все ширше. У нього є дружина і син, онуки, жінки прикрашають його життя, він має невелике, але достатнє число друзів, котрі оточують його кожної миті. Він живе в повному достатку, у просторому будинку, який він наповнює колекціями, він живе в теплій, затишній славі, що понад півстоліття окутує його ім’я. У нього є посада і високе звання, він таємний радник і Exzellenz [3] Почесний титул, який німецька влада надавала сановникам. ( Прим. перекл .). , всі ордени земної кулі виблискують на його широких грудях. У ньому зростає земна сила тяжіння так само, як у них сила духовного польоту, він стає все більш осілим і з роками все більш постійним (тоді як у тих розвивається пристрасть до мандрівок, і вони нишпорять по землі, як зацьковані звірі). Там, де він стоїть, – центр його «я» і водночас духовний центр народу; володіючи твердою точкою опори, спочиваючи в діяльності, він охоплює всесвіт; його зв’язки поширюються далеко за межі людського світу: він доходить до рослин, тварин і каміння й творчо поєднується зі стихією.