Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Школа була для Гельдерліна в’язницею: повний тривоги, у млості таємних сподівань, вступає він у вічно чужий для нього світ. Все, що можна було взяти від зовнішнього знання, отримав він у Тюбингенському інституті: він досконало володіє древніми мовами – єврейською, грецькою, латинською; з Гегелем і Шеллінгом, товаришами по школі, він старанно опановував філософію; печаткою і підписом засвідчені його успіхи в теології: «Studia theologica magno cum successo tractavit. Orationem sacram recte elaboratam decenter recitavit» [33] Успішно займався теологією. Гідно виголосив ретельно підготовлену проповідь ( лат. ). .

Отож, він вміє промовляти гарні протестантські проповіді, і вікаріат із належним одягом і беретом йому забезпечений. Бажання матері виконане: йому відкрита дорога до світської або духовної кар’єри, до амвону або до кафедри.

Але вже з першої хвилини не лежить у нього серце до служби, ні до духовної, ні до світської: він хоче лише служіння, він знає про своє призначення для проповіді вищого порядку. Уже в класі «literarum elegantiarum assiduus cultor» [34] Старанний прибічник витонченої літератури ( лат. ). , як свідчить химерно красномовний диплом, він писав вірші, спершу елегійно-наслідувальні, потім – полум’яно прямуючи за натхненним польотом Клопштока і нарешті створюючи твори в бурхливих ритмах шиллеровських «гімнів до ідеалів людства»; починає, у перших невпевнених начерках, роман «Гіперіон». І тільки тут, у цій піднесеній, неземній сфері відчуває його ясновидний дух рідну стихію: з першої хвилини рішуче спрямовує мрійник кормило свого життя до безмежності, до недосяжного берега, об який йому судилося розбитися. Ніщо не може його збентежити: з саморуйнівною вірністю він дотримується цього таємничого кличу.

Від початку Гельдерлін відкидає будь-якій компроміс професії, будь-яку зустріч з вульгарністю практичної діяльності, він відмовляється «згасати в негідному», відмовляється перекинути хоча б найвужчий міст між прозою суспільного становища, між цивільною службою і піднесеністю внутрішнього покликання – поетичного служіння:

гордо заявляє він. Він хоче залишитися чистим у своїй волі і замкнутим у своєму єстві. Він не хоче «руйнівної» дійсності, він шукає вічно чистий світ, шукає разом із Шеллі

де не потрібні компроміси, непотрібне злиття з ницим, де чистий дух може утвердитися в чистій, піднесеній стихії. У цій фантастичній непохитності, у цій чудовій непримиренності до реального існування проявляється більше, ніж у кожному окремому вірші, величний героїзм Гельдерліна: він із самого початку знає, що, ставлячи таку мету, він має відмовитись від життєвих благ, від суспільного становища, від бодай якоїсь забезпеченості; він знає, що легко «бути щасливим з дрібним серцем»; він знає, що він приречений залишитися «недосвідченим у радощах». Але він і мислить своє життя не як чесне животіння, а як долю поета: з нерухомим поглядом, спрямованим у височінь, з непохитним духом у скорботному тілі, в убогому лахміті, стає він до незримого вівтаря, одночасно і жертва, і жрець.

У цій внутрішній замкнутості, у таємниці самозбереження чистоти, у прагненні цілісною душею сприйняти цілісність життя – найсправжніша, найдієвіша сила цього ніжного, лагідного юнака. Він знає, що поезія не може досягти безмежності однією відірваною і непостійною часткою серця і духу: той, хто хоче проголошувати божественну істину, повинен віддатися їй повністю, принести себе в жертву. Для Гельдерліна поезія – священнодійство: справжній, покликаний поет повинен віддати все, чим земля наділяє інших, – все – за надану йому милість близькості до божества; служитель стихій, він повинен жити серед них, у священній відчуженості від світу і просвітленій небезпеці. Безмежність можна зустрічати лише єдністю: всяке дроблення волі досягає лише нижчих цілей. З першої хвилини дух Гельдерліна осягає необхідність безумовності: ще до закінчення інституту він вирішив не бути пастором, ніколи не пов’язувати себе міцно з умовами земного існування і вічно залишатися лише «хранителем священного вогню». Він не знає шляху, але йому відома мета. І з дивовижною ясністю духу усвідомлюючи всі небезпеки своєї життєвої недосконалості, він знаходить милостиву втіху: