Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Як у вірші Ґете, світ поділений на світло і ніч, поки зоря не «зглянеться над мукою», поки не відновиться зв’язок між двома сферами. Бо космос залишився б подвійно самотнім, самотністю богів і самотністю людей, якби не виникав між ними швидкоплинно-милостивий зв’язок, якщо б вищий світ не відображав світ нижчий, а нижчий світ – світ піднесений. І боги у височині, «блаженствуючи у вічному сяйві», – і вони не цілком щасливі: вони не пізнають себе, поки інші їх не пізнають:

Так прагне нице у височінь, піднесене – до низького, дух – до життя, і життя підноситься до духу: всі предмети безсмертної природи позбавлені сенсу, доки вони не пізнані смертними, які не закохані земною любов’ю. Троянда тоді тільки стає справжньою трояндою, коли притягає радісний погляд, вечірня зоря тоді тільки стає прекрасною, коли відблискує в зіниці людського ока. Як людина, щоб не загинути, потребує божественного, так і божество, щоб стати реальним, потребує людини. Так божество створює свідків своєї могутності, уста, що віддають йому хвалу, поета, який робить його істинним божеством.

Це основне ядро поглядів Гельдерліна – як майже всі його поетичні ідеї – можливо, запозичене, бере свій початок з «колосального шиллерівського духу». Але наскільки розширене холодне визнання Шиллера —

в орфічному баченні Гельдерліна – у міфі про народження поета:

Відтак, не від туги, не від ледарської нудьги створює собі божество поета – у Шиллера ще панує уявлення про мистецтво як про якусь піднесену «гру», – через необхідність: немає божества без поета, через нього воно стає божеством. Поезія – тут ми торкаємося найглибшого ядра серед ідей Гельдерліна – це світова необхідність, вона не творіння всередині космосу, вона – космос. Не заради забави посилають боги поета, а в силу необхідності: він потрібен їм, «посол єднаючого слова»:

У них зливається те й інше, вище і нижче, вони дозволяють дисонанс у необхідну гармонію, у спільність, бо:

Так і перебуває обраний і відторгнутий між самотністю і самотністю, цей створений земним, пронизаний божественним образ поета, покликаного споглядати божественне в божественних формах, щоб у земних видах відкрити його землі. Від людей він втікає, богами він покликаний: його буття – посланництво, він – дзвінкий щабель, по якому «як по сходах, сходять небеса». У поеті тьмяне людство символічно переживає божество: як у таїнстві святих дарів, у його слові куштує воно плоть і кров – нескінченності. Тому і є незрима жрецька пов’язка навколо його чола і непорушна обітниця чистоти.

Цей міф про поета служить духовним центром світу Гельдерліна: крізь всю свою творчість непохитно проносить він цю непорушну віру в жрецьке призначення поезії; звідси ця безсумнівна священнодійність, урочистість його моральної постави. Кожен вірш починається піднесено: у ту мить, коли в поезії він звертає свій дух до небес, він відчуває себе вже непричетним землі, тільки глашатаєм, який віщує людству волю вищих сил. Хто хоче бути «голосом богів», «герольдом героя» або (як він десь говорить) «мовою народу», той повинен володіти піднесеністю мови, урочистістю постави, чистотою провісника богів; з незримих сходів храму він звертається до незримого, незліченного сонму, до примарного натовпу, до омріяного народу, який повинен виникнути з реального, бо «вічне створюють поети». Відтоді, як замовкли боги, їхнім ім’ям і словом промовляють скульптори вічного в земній повсякденності. Тому так урочисто, піднесено звучать його вірші, і білосніжні вони, як шати жреця, навіть без прикрас. Тому він сам говорить у віршах ніби високою мовою. І цього стилю послання не відняли у Гельдерліна навіть роки життєвого досвіду. З тими роками лише затуманюється, затьмарюється, трагічно забарвлюється його міф: поступово приходить він до свідомості, розуміє, що посланництво – не безтурботне блаженство обраних, як марилося йому в весняному блиску юності, а героїчний рок. Те, що юнакові здавалося лише благодатною милістю, те зрілий чоловік пізнає як жахливо прекрасний біг по краю урвища, серед похмурих хмар вищих сил, під блискавками фатуму і гнівним громом надприродніх, вищих сил —