Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

З цієї непохитної волі до цілісності життя, до самозбереження чистоти, виростає його власною волею народжена доля, його призначення. Трагізм і внутрішній розлад рано стають його призначенням тому, що не чужий йому грубий світ, світ його ненависті, стає його головним супротивником: з нестерпним болем у серці він повинен героїчно пронизати боротьбою своє ставлення до найулюбленіших, гаряче люблячих його людей. Справжні противники його героїчної волі в боротьбі за життя-поезію – ніжно його любляча, ніжно любима ним родина, мати і бабуся, найближчі йому люди, яких він найменше хотів би образити в їхніх почуттях і яких він усе ж змушений рано чи пізно гірко розчарувати: завжди героїзм людини зустрічає найнебезпечніших супротивників саме в колі ніжних і дбайливих, щиро доброзичливих людей, які прагнуть розрядити всяке напруження і дружнім подихом пригасити полум’я «священного вогню» до рівня домашнього вогнища. І зворушливо бачити, як – fortiter in re, suaviter in modo [36] По суті справи – твердо, по способах – м’яко ( лат. ). – непохитний в єстві, але м’який у формах впливу – люблячий син протягом десяти років усіма можливими доводами втішає своїх близьких і, сповнений вдячності, вибачається, що не може виконати їхнє пристрасне бажання і стати пастором. Невимовний героїзм мовчання і співчуття в цій прихованій боротьбі: цнотливо, навіть боязко, він приховує те, що дійсно надихає його і загартовує волю – своє покликання поета.

Про свої вірші він завжди говорить як про «поетичні досліди», і обіцянки успіху, які він дає матері, звучать не надто самовпевнено: «Я сподіваюся, – пише він, – коли-небудь стати гідним вашої приязні». Ніколи він не хвалиться своїми успіхами: навпаки, він завжди згадує, що він тільки початківець: «Я глибоко переконаний, що справа, якій я служу, благородна, і що вона благотворна для людства, коли досягає справжнього вираження і розвитку». Але мати і бабуся зі свого далека за покірними словами бачать тільки факт: без становища у суспільстві й даху над головою, чужий світові, він кидається в гонитву за порожніми химерами. Самотні вдови день за днем проживають у своєму скромному будиночку в Нюртінгенні, рік-у-рік відкладають дрібні срібні монети, відмовляючи собі в їжі, в одязі і теплі, щоб дати можливість вчитися талановитому хлопчикові. Із задоволенням вони читають його шанобливі шкільні листи, радіють його успіхам і схваленню вчителів, вони сповнені гордості, коли з’являються у пресі його перші вірші. І вони мріють, що тепер, отримавши освіту, він скоро стане вікарієм, одружиться на миловидній білявці і вони щонеділі з гордістю будуть слухати, як він проповідує з амвона слово Боже в якомусь швабському містечку. Гельдерлін знає, що повинен зруйнувати цю мрію, але він не вириває її безжально з дорогих рук: м’яко, наполегливо він усуває будь-яке нагадування про таку можливість. Він знає, що, незважаючи на всю їхню любов, вони все ж підозрюють у ньому неробу, і він намагається пояснити їм своє покликання, пише їм, що «в своїй бездіяльності він не належить собі і не дозволяє собі лише приємне проведення часу за рахунок інших». У відповідь на їхні сумніви він завжди в найурочистіших виразах підкреслює серйозність і моральність своєї діяльності: «Повірте мені, – шанобливо пише він матері, – що я не легковажу вами, і що мене часто турбує прагнення зробити свій життєвий план відповідним до ваших побажань». Він намагається переконати рідних, що він «теперішньою своєю діяльністю так само служить людям, як служив би як пастор», проте глибоко в душі він знає, що ніколи йому не вдасться їх переконати. «Це не впертість, – стогне його серце, – це призначене моєю природою і моїм теперішнім становищем. Природа і доля – це єдині сили, яким ніколи не слід відмовляти в покорі». Та все ж самотні старі жінки не полишають його: зітхаючи, вони посилають блудному синові свої заощадження, перуть його білизну і в’яжуть йому шкарпетки; багато таємних сліз і сподівань уплетено в їхнє в’язання. Але минають роки, а їхнє дитя все в мандрах і перебивається випадковою роботою, віддаючись тим же химерам, і вони – їм теж властива м’яка наполегливість їхнього дитяти – знову стукають до нього з колишнім проханням. Вони не хочуть відвернути його від поетичних вправ, – несміливо зауважують вони, – але вважають, що він міг би з’єднати їх з посадою пастора: вони наче передбачають ідилічну резин’яцію [37] Резин’яція (з фр .) – повна покірність долі, покірлива смиренність. Меріке [38] Меріке Едуард-Фрідріх (1804—1875) – німецький поет, у творчості якого мотиви ідилічного вдоволення життям є досить сильними. Довгі роки був сільським пастором, потім – викладачем літератури в жіночому пансіоні в Штутгарті. , який зумів розділити життя між поезією і світом. Але тут вони торкаються творчої таємниці Гельдерліна, його віри в нероздільність жрецького служіння, і, як таємне знання, він розгортає свій прапор: «Багато, – пише він матері у відповідь на її умовляння, – людей сильніших, ніж я, пробували бути діловими людьми або чиновниками і водночас поетами. Але їм доводилося рано чи пізно жертвувати одним заради іншого, і, у всякому разі, це було недобре… бо, жертвуючи службою, вони вчиняли нечесно стосовно інших, жертвуючи мистецтвом, вони грішили проти свого природного, посланого їм Богом призначення, а це такий же гріх, і навіть більший, ніж гріх відносно плоті». Але ця таємнича велична переконаність у своєму призначенні не справджується анінайменшим успіхом: Гельдерлін досягає двадцятип’ятирічного, тридцятирічного віку, – і все ще жалюгідний магістр і дармоїд, як хлопчик, він повинен дякувати їм за надіслану «сорочечку», носові хустки і шкарпетки і вислуховувати рік за роком все сумніші закиди розчарованих у ньому близьких. З мукою вислуховує він їх і в розпачі стогне, звертаючись до матері: «Я б хотів, щоб ви нарешті відпочили від мене», – і все ж знову і знову він мусить стукати в єдині двері, відкриті для нього у ворожому світі, і знову він заклинає їх: «Майте ж терпіння зі мною». І нарешті він безсило опускається біля цього порога, як розбитий бурею човник на морське дно. Його боротьба за життя в ім’я ідеалу коштувала йому життя.