Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

До такої героїчної місії, яка в міфі Гельдерліна приділена поетові, юний мрійник – навіщо штучно приховувати? – приступає, по суті, з дуже скромним поетичним хистом. Ніщо в духовній поставі і в поетичній поведінці двадцятичотирирічного магістра не вказує на яскраву індивідуальність: форма його перших віршів, аж до окремих образів, символів і навіть слів, майже з недозволеною близькістю відтворює поетичні зразки його тюбінгенського періоду – оди Клопштока, дзвінко-стрімкі гімни Шиллера, німецьку просодію Оссіана. Його поетичні мотиви бідні, і тільки юнацький запал, з яким він повторює їх у все більш і більш піднесених варіаціях, приховує вузькість його духовного горизонту. І уява його витає в невизначеному і потусторонньому світі: боги, Парнас, батьківщина утворюють замкнене коло його мрій, навіть слова, епітети «небесний», «божественний» повертаються з нав’язливою монотонністю. Ще менш розвинена у нього розумова сторона, яка перебуває в повній залежності від Шиллера і німецьких філософів; лише пізніше похмурим полум’ям спалахує в глибині його ночі таємнича лапідарність, немов пророче мовлення оракула – не виявлення власного духу, а ніби орфічна мова духу всесвіту. Найсуттєвіші елементи форми не представлені хоча б у початках; чуттєві образи, гумор, знання людей, словом – все, що виходить із земної сфери, і, оскільки Гельдерлін, у силу впертого інстинкту, відкидає будь-яке злиття з життям, ця вроджена сліпота до життя підвищується до ступеня абсолютного примарного стану, створює ідеальну ідеологію світу. Солі та хліба, тіні і світла, фарб немає в тканині його вірша: незмінно залишається вона ефірною, примарною, невагомою, і найпохмуріші роки передають йому тільки таємниче безтілесну хмарність, якусь легкість.

І кількісно його творчість мізерна, часто переривається втомою почуттів, тупою меланхолією, розладом нервів. Поруч із первісною, соковитою насиченістю Ґете, чиї вірші несуть у зародку всі струмені й соки життя, поруч з цією родючою, сильною рукою обробленою нивою, яка, подібно до відкритого поля, всмоктує і сонце, і вологу, і всі небесні дари, – поетичне надбання Гельдерліна здається особливо бідним: можливо, єдиний раз в історії німецького духу з настільки незначних поетичних задатків розвинувся такий великий поет. Його «даних» – як кажуть про співаків – не вистачало. Його мистецтво – у володінні цими даними. Він був слабшим за інших, але в його душі виростали крила, що підносили його в небеса. Його обдарування було позбавлене своєрідної тяжкості, тому воно було здатне до безмежного підйому; геній Гельдерліна – можливо, не геній мистецтва, скоріше – чудо чистоти. Його геній – натхнення, незримий політ. Тому природне обдарування Гельдерліна не піддається філологічному виміру – ні в сенсі широти, ні в сенсі повноти. Гельдерлін – перш за все проблема інтенсивності. Його поетична фігура здається (порівняно з іншими, м’язистими і міцно складеними) немічною; поруч з Ґете і Шиллером, з мудрими і багатогранними, бурхливими і потужними геніями, він здається наївно простодушним і начебто безсилим, подібно до Франциска Ассізького [44] Франциск Ассизький (1182—1226) – засновник ордена францисканців; проповідував євангельську бідність, смиренність, любов до ближнього і до всієї природи. , лагідним, немудро-праведним поруч із гігантськими стовпами церкви, поруч із Фомою Аквінським [45] Фома Аквінський (1225—1274) – найвідоміший богослов середньовіччя, творець офіційного релігійно-католицького світогляду. , Бернаром Клервосським [46] Бернард Клервоський (1113—1153) – настоятель монастиря в Клерво, викривач пороків духовенства і радник пап. Канонізований католицькою церквою. , Лойолою [47] Ігнатій Лойола (1491—1556) – засновник ордена єзуїтів, творець основ єзуїтського виховання і безпринципної моралі цього ордену. , поруч із великими будівничими соборів середньовіччя. Як у Франциска, у нього тільки ангельски чиста ніжність, тільки безмір братнього почуття в стихії, але також і справді францискійська, беззбройна сила захоплення, екстатичного піднесення над тісною долиною. Подібно до нього, він художник без мистецтва, могутній однією лише силою євангельської віри у вищий світ, тільки силою героїчного зречення – зречення юного Франциска на Ассізькій площі [48] Епізод із життя святого Франциска; юнак, що розтратив батьківські гроші на відновлення каплиці, був відданий батьком під суд, після чого публічно відрікся від родини і від світу, проголосивши своїм батьком «батька небесного». .