Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Так обдурила філософія того, хто смиренно постукав у її двері: замість впевненості вона дала нестійкому духові нові сумніви. Але інше, грізніше розчарування викликають в ньому поети. Вісниками радісного і повного здавалися вони йому здалеку, жерцями, які підносять серця божеству: він чекав від них підйому свого власного натхнення, від Ґете і особливо від Шиллера, якими він зачитувався ночами в Тюбінгенському інституті і чий «Карлос» був «чарівною хмарою його юності». Вони мусили, як він сподівався, допомогти йому перемогти невпевненість, дати те єдине, що просвітлює життя: піднесення в безмежність, піднесену вогняність. Але тут починається вічне непорозуміння між другим, третім поколінням і його вчителями: молодь забуває, що, хоча створене майстрами залишається вічно юним, хоча над досконалими творами мистецтва протікає час, як чиста вода по мармуру, але самі поети старіють. Шиллер став радником, Ґете – таємним радником, Гердер – радником консисторії, Фіхте – професором; їхній інтерес – я вважаю, що ця різниця досить зрозуміла – власне вже в царині не поетичної творчості, а поетичної проблематики: всі вони вже втілені у своїх творіннях, кинули якір у житті, ніщо, можливо, не стає настільки чужим і забутим для людини, як її власна молодість. Таким чином, взаємне нерозуміння зумовлено вже різницею років: Гельдерлін чекає від них натхнення, вони ж вчать його обережності, він хоче в зіткненні з ними зайнятися ще яскравіше, вони намагаються пом’якшити його полум’я. Він хоче почерпнути у них свободу, а вони намагаються забезпечити йому суспільне становище. Він хоче зміцнити свою мужність для великої боротьби, а вони (від доброго серця) схиляють його до пристосування. Він хоче бути гарячим, вони хочуть його охолодити. Так, незважаючи на душевну схильність і особисту симпатію, дві крові в їхніх жилах – розпалена і охолола – не пізнають одна одну.

Уже перша зустріч з Ґете символічна. Гельдерлін приходить до Шиллера, застає у нього літнього пана, який холодно звернувся до нього з незначним питанням, на яке він дає байдужу відповідь, – і лише увечері з переляком дізнається, що уперше бачив Ґете. Він не впізнав Ґете, – не впізнав його тоді, а в духовному сенсі не пізнав ніколи, як і Ґете не впізнав Гельдерліна: ніде, крім листів до Шиллера, протягом майже сорока років, Ґете не згадує про нього жодним рядком. І Гельдерлін був так само однобічно захоплений Шиллером, як Кляйст Ґете: кожен з них спрямовує свою любов на одного з Діоскурів [58] Діоскури – у давньогрецькій міфології – герої-напівбоги, близнюки, сини Леди. Тут Діоскурами названі Гете і Шиллер. і з властивою молодості несправедливістю нехтує іншим. Але так само і Ґете не розуміє Гельдерліна: він пише, що в його віршах висловлене «м’яке прагнення, що виражається в задоволеності», і, звичайно, не розуміє Гельдерліна, його глибоку, невтомну пристрасність, схвально відзначаючи в ньому «відому м’якість, сердечність, міру», радячи творцеві гімнів «писати переважно маленькі вірші».

Витончене чуття до демонічного на цей раз зрадило Ґете; тому його ставлення до Гельдерліна позбавлене звичайного запалу самозахисту; воно залишається м’яко-байдужим, холодно-добродушним, як швидкоплинний дотик, не вартий уваги, – ставлення, яке глибоко ображало Гельдерліна: вже впавши в безумство (втративши розум, він ще туманно розрізняв колишні схильності і антипатії), він гнівно відвертався, якщо відвідувач вимовляв ім’я Ґете. Він пережив розчарування, спробуване й іншими німецькими поетами того часу, – те розчарування, яке Грільпарцер, холодний у почуттях і вміло приховуючий свої думки, висловив з повною виразністю: «Ґете звернувся до науки, у пишноті свого квієнтизму вимагав тільки помірного – і скінчився, тоді як у мені палали всі смолоскипи уяви». Навіть наймудріший виявився недостатньо мудрим, щоб, наближаючись до старості, зрозуміти, що надлишок і юність – єдині.

Отже, ставлення Гельдерліна до Ґете неприродне: воно могло б стати фатальним, якби Гельдерлін із властивим йому смиренням послухав порад Ґете, знизив свою вроджену міру, якби він слухняно налаштував себе на ідилічний, буколічний лад; тому його опір Ґете є самозахистом у вищому сенсі. Але справжньою трагедією і бурею, що потрясла найглибші корені його буття, було його ставлення до Шиллера, бо тут люблячий мусив утвердити себе на противагу улюбленому, творіння – протиставити себе творцеві, учень – вчителю. Схиляння перед Шиллером було фундаментом його світосприйняття; тому глибоке потрясіння, яке відчуває його вразлива психіка під впливом нерішучості, холодності і сумнівів Шиллера, загрожує зруйнувати весь його світ. Але це взаємне нерозуміння між Шиллером і Гельдерліном – явище високого етичного порядку, і любовний опір, хворобливість неминучого розриву дозволяє порівняти його лише з відходом Ніцше від Вагнера. І тут учень кидає вчителя заради ідеї і зберігає високу вірність, вірність ідеалу, жертвуючи вірністю звичайної покори. Насправді Гельдерлін залишається більш вірним Шиллеру, ніж Шиллер сам собі.