Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Хіба це не знекровлення німецької поезії, коли Шиллер, творець найяскравіших німецьких образів, всерйоз займається розумовою грою, намагаючись розсікти поезію на категорії, на наївну і сентиментальну, або коли Ґете міркує з братами Шлегель про класицизм і романтизм? Непомітно поети впадають у прозу, торкаючись до розумової проникливості філософа, споглядаючи холодне раціональне світло, що виходить від цього систематичного, кришталево закономірного розуму: у ту пору, коли Гельдерлін приїжджає в Веймар, Шиллер вже втратив п’янку міць своїх ранніх демонічних натхнень, і Ґете (здорова натура якого з ворожістю первісного інстинкту рішуче опиралася будь-якій систематичній метафізиці) зосередив свою увагу переважно на науці. Про те, в яких раціоналістичних сферах оберталися їхні думки, свідчить їхнє листування, величний документ закінченого світогляду, але все ж швидше листування двох філософів або естетиків, аніж поетична сповідь: у ту пору, коли Гельдерлін приєднується до Діоскурів, поезія під магнетичним впливом Канта переміщається з центру до периферії їхнього єства. Настала епоха класичного гуманізму, але (фатальна протилежність Італії) найпотужніші поети епохи не тікають, подібно до Данте, Петрарки і Боккачо, з холодного світу науки в поетичну сферу: Ґете і Шиллер на (безповоротні!) роки йдуть з божественного світу образів у більш холодний світ естетики і науки.

Так і в молодшому поколінні, яке визнавало їх за своїх вчителів, зміцнюється фатальна омана: треба бути «освіченим», треба піддати себе «філософському тренуванню». Новаліс, ангельски абстрактний дух, Кляйст, людина захоплення, інстинкту, обоє – натури прямо протилежні холоду, розумовій конкретності Канта і його спекулятивних наступників, навпомацки – не з інстинкту – кидаються у ворожу їм стихію. І Гельдерлін, пронизаний натхненням, наскрізь алогічний розум, який не сприймав жодної систематизації, людина абсолютного, не підвладного свідомій волі світового почуття, заковує себе в ланцюги абстрактних понять, інтелектуальних розваг: він вважає себе зобов’язаним говорити на естетично-філософському жаргоні того часу, і всі його листи єнського періоду сповнені схоластичних тлумачень понять, зворушливих, дитячих потуг філософствування, яке так суперечило його глибокому прозрінню, його безмежним сподіванням. Бо Гельдерлін є типом саме алогічним, позбавленим будь-якої розсудливості мислення: його думки наче виблискують з небес геніальності, але абсолютно нездатні поєднуватися в силогізми; їхній магічний хаос противиться будь-якій зв’язності і сплетінням. Говорячи про «творчий дух» —

він прозріває свою межу: тільки передчуття становлення дано йому висловлювати; втілювати схеми, абстракції буття він не в силах. Думки Гельдерліна – метеори, небесні камені, а не осілі гірські породи, тесані в земній каменоломні; з них не можна скласти нерухому стіну (будь-яка система – стіна). Вони спочивають у ньому так само вільно, як злітають з небес, йому не потрібно формувати і шліфувати їх; і те, що Ґете сказав одного разу про Байрона, у тисячу разів більше стосується Гельдерліна: «Він великий лише тоді, коли творить. Коли він міркує, він суще немовля». Однак це немовля сідає в Веймарі на шкільну лаву перед кафедрою Фіхте, перед кафедрою Канта і так старанно наповнює себе доктринами, що Шиллер змушений йому нагадати: «Уникайте по можливості філософських матерій, це – найневдячніші теми… тримайтеся ближче до чуттєвого світу, тоді ви менше піддаєтеся небезпеці втратити в натхненні тверезість». Минає багато часу, перш ніж Гельдерлін саме в лабіринті логіки починає бачити небезпеку тверезості: чутливий барометр його особистості, поетична продуктивність падає і показує йому, що він, людина польоту, потрапив в атмосферу, гнітючу його почуттям. І тоді тільки він наважується відштовхнути систематичну філософію: «Я довго не розумів, чому вивчення філософії, яке зазвичай винагороджує завзяту старанність спокоєм, – чому мене воно робить тим більше бунтівним і пристрасним, чим повніше я йому віддаюся. І тепер я пояснюю це тим, що ці заняття більшою мірою, ніж слід було, віддаляли мене від моєї природної схильності».

Вперше пізнає він у собі ревниву владу поезії, що не дозволяє вічному мрійникові віддатися ні чистому розумові, ні чуттєвому світу. Його єство вимагало ширяння між вищою і нижчою стихією: ні у світі абстракцій, ні в реальному житті не міг знайти спокою його бунтівний дух.