Stefan Zweig - Бій з демоном - Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

«Чому я умиротворений і добрий, як дитя, коли в солодкому дозвіллі я спокійно займаюся найбезневиннішою справою?» – дивується він, переляканий вічним розладом, який приносить йому кожна зустріч. Він ще не знає, що його життєва непристосованість – небезпечна стріла, поки ще називає випадковістю те, що приховує демона, внутрішній примус і призначення, він ще вірить, що «свобода», або ж «поезія» може усиновити його у світі. І він наважується стати на шлях ні з чим не пов’язаного існування: повний надії, яку вселяє в нього розпочатий твір, Гельдерлін намагається знайти порятунок у свободі. Радісно він платить гіркими стражданнями за духовне життя. Взимку він проводить цілі дні в ліжку, щоб зберегти дрова, ніколи не дозволяє собі більше однієї трапези в день, відмовляється від пива і вина, від найскромніших задоволень. У Єні він відвідує тільки лекції Фіхте, зрідка Шиллер приділяє йому годинку; а загалом він живе самотньо, у бідному кутку (який важко назвати навіть коміркою). Тим часом душа його мандрує з Гіперіоном у Греції, і він міг би назвати себе щасливим, якби йому не судився вічний неспокій і вічний розлад.

Головне спонукання, яка штовхнуло Гельдерліна до свободи, – це потяг до героїчного, прагнення знайти в житті «велике». Але перш ніж він наважується шукати його у власній душі, він хоче побачити «великих» поетів, священний сонм. Мабуть, провидіння веде його у Веймар: там Ґете, і Шиллер, і Фіхте, і поруч з ними, як сяючі супутники навколо сонця, Віланд, Гердер [54] Гердер Йоганн Готфрід (1744—1803) – німецький мислитель, друг Шиллера і Гете, автор праць з філософії, історії та з теорії літератури. , Жан-Поль [55] Цвейг має на увазі великого німецького письменника Жана-Поля Ріхтера (1763—1825). , брати Шлегелі [56] Брати Шлегель – Август-Вільгельм (1767—1845) і Фрідріх (1772—1829) – ідеологи і вожді німецького романтизму; автори поетичних творів, критичних і філософських праць, численних перекладів. – все сузір’я німецького духу. Дихати цією піднесеною атмосферою жадають його ворожі всьому непоетичному груди: тут, немов нектар, буде він пити повітря античності і в цій екклесії [57] Екклесія – народне зібрання в республіках Давньої Греції. духу, у цьому Колізеї творчої боротьби випробує свою силу.

Але він повинен ще підготуватися до такої боротьби, бо молодий Гельдерлін відчуває себе в духовному, у розумовому відношенні, у сенсі освіти недостойним бути поруч із мудрим духом Ґете, поруч із «колосальним», досвідченим у потужних абстракціях розумом Шиллера. І він вирішує, – вічна омана німців! – що йому потрібна спеціалізована «освіта», що він повинен «записатися» на лекції з філософії. Так само як Кляйст, він гвалтує свою наскрізь спонтанну екзальтовану натуру, намагаючись метафізикою висвітлити небеса, які він відчуває в блаженні хвилини, доктринами підкріпити свої поетичні задуми.

Я побоююся, що ніколи ще не було сказано з належною відвертістю, якими згубними були не тільки для Гельдерліна, а й для всієї німецької поезії зустрічі з Кантом і заняття метафізикою. І нехай традиційна історія літератури продовжує вважати великим завоюванням необачність німецьких поетів, які поспішили приєднати до своїх поетичних здібностей метафізику Канта, – неупереджений погляд повинен нарешті побачити фатальні наслідки цього вторгнення догматичного мудрування в область поезії. Кант – я висловлюю своє особисте переконання – нескінченно заземлив чисту творчість класичної епохи, придушив її конструктивною майстерністю свого мислення і, штовхнувши художників на шлях естетичного критицизму, завдав невимовної шкоди чуттєвості, радісному прийняттю світу, вільному польоту уяви. Він надовго придушував чисту поезію у всякому поеті, підпорядкувавши його своєму впливу, – і як міг би цей мозок у людській подобі, цей втілений розум, цей гігантський льодовик думки запліднити флору і фауну уяви? Як могла б ця найнеживіша людина, знеособлений автомат думки, людина, яка ніколи не торкалася до жінки, жодного разу не переступила межу свого провінційного міста, людина, котра протягом п’ятдесяти, ні, насправді сімдесяти років щодня в один і той же час автоматично запускає ретельно підігнані колеса і зубці своєї розумової машини, – як міг би протилежний полюс безпосередності, позбавлений будь-якої спонтанності, закостенілий розум (геніальність якого полягає саме в цій фанатичній конструктивності) коли-небудь запліднити поета, наскрізь чуттєву душу, яка черпає натхнення у святих примхах випадку, що невиліковною пристрастю штовхає до невідомості? Вплив Канта відволікає класиків від їхньої великої, первісної пристрасті, напоєної міццю Ренесансу, і непомітно штовхає їх до нового гуманізму, до наукової поезії.