Амелі Нотомб - Саботаж кохання

Біля сусіднього будинку зупинилась невідома мені машина.

Нові мешканці — у гетто пригнали нових іноземців, щоб ті бува не заразили китайців.

У автомобілі лежали величезні валізи і сиділо четверо осіб, серед яких і центр всесвіту.

Центр всесвіту мешкав у сорока метрах від мого будинку.

Центр всесвіту був італійкою за національністю і звався Еленою.

Елена стала центром всесвіту одразу, як тільки її ніжки ступили на вкриту бетоном землю Сань Лі Тхунь.

Її батьком був невисокий жвавий італієць. Мати ж, навпаки, була дебела індуска з республіки Сурінам і мала загрозливий погляд, як у бійців Sendero Luminoso [11] 4 Моріс Гревіс (1895–1980) — бельгійський вчений, автор підручника класичної французької граматики. .

Елені було шість років. Вона була чарівна, як янголятко з художньої листівки.

Вона мала величезні і нерухливі чорні очі, шкіру пісочного кольору.

Її чорне, як смола, волосся блищало так, неначе кожну волосину натирали окремо смолою і було таке довжелезне, що спадало по спині аж по самі крижі.

Від її чарівного носика запаморочився б сам Паскаль.

Її щічки мали такий овал! Але варто було лише глянути на її неперевершений ротик, щоб усвідомити якою вона була злюкою.

Її тіло було вінцем гармонії у всесвіті, пружне й водночас ніжне, гладеньке, як у немовляти, з неприродно чіткими контурами, так, неначе вона прагнула вирізнятися краще за інших на екрані всесвіту.

Описати Елену означало те саме, що перевести Псалтир до розряду інвентарної книги м'ясної крамниці.

Одного погляду було досить, щоб помітити, що кохати Елену — це таке ж нещастя, як Гревіс [12] Моріс Гревіс (1850-1980) — бельгійський вчений, автор підручника класичної французької граматики для французької граматики. Освистана, але необхідна класика.

Того дня на ній була сукня з білою англійською вишивкою. Як у кіно. Я померла б від сорому, якби мені довелося одягти подібні лахи. Але Елена належала до іншої системи цінностей, і ця сукня перетворювала її на янгола у квітучому саду.

Вона вийшла з автомобіля, не помітивши мене.

Приблизно такої політики вона дотримувалась і протягом усього року, який ми мали провести разом.

На зразок тих містифікацій, які керують Китаєм, у цій країні діють і свої закони жанру.

Невеличкий урок граматики.

Правильно буде сказати: «Я навчилася читати в Болгарії», або «Ми зустрілися з Елалі у Бразилії». Проте помилковими будуть висловлювання: «У Китаї я навчилась читати», або «У Китаї я зустрілася з Елалі». Слід казати: «Читати я навчилася у Китаї», або «3 Елалі я зустрілась у Пекіні».

Не існує невиннішої речі, ніж синтаксис.

Цілком природно, що у даному разі цей галліцизм привносить щось дуже істотне.

Отже, не говорять: «Я висякалась у 1974 році» чи «Я зашнурувала черевики у Пекіні». Або ж, принаймні, слід додати слово «вперше». У іншому разі щось шкутильгає у цих висловлюваннях.

Отож і зовсім несподіваний висновок — якщо китайські оповідання справляють якийсь винятковий вплив, то це, насамперед, завдяки граматиці.

А коли синтаксис хоч трошки дотикається міфології, стиліст лишається вкрай задоволеним.

А коли ви задовольнили забаганки стиліста, то можна зважитися написати й таке: «Дух свободи я пізнала у Китаї».

Інтерпретувати цю скандальну фразу можна так: «Дух свободи я пізнала саме у жахливому Китаї за часів правління Банди Чотирьох».

Значенням такої абсурдної фрази буде: «Дух свободи я відкрила для себе саме у тюремному гетто Сань Лі Тхунь».

Єдиним вибаченням такого неприпустимого твердження є те, що воно справедливе.

У цьому Китаї кошмарів дорослі іноземного походження почувались очманілими. Те, що вони бачили, обурювало їх; те, чого вони не бачили, дратувало їх ще більше.

А для їхніх дітей — це було справжнє свято.

Вони не переймалися стражданнями китайського народу.

І те, що їх загнали у бетонне гетто разом з сотнями інших дітей, видавалося їм справжньою ідилією.

Для мене ж ще більше, ніж для інших, це було одкровенням свободи. Я щойно з Японії, де провела кілька довгих років. Дитячий садок пройшов у японській системі освіти, тобто в армійській муштрі. Гувернантки надто опікувалися мною вдома.

У Сань Лі Тхунь ніхто не стежив за дітьми. Нас було так багато, а простору так мало, що це здавалося зайвим. І на кшталт такого собі неписаного закону, не встигали батьки перебратися до Пекіна, як давали повну свободу дій своїм нащадкам. Щовечора, щоб не впасти у депресію, вони обоє кудись ішли, лишаючи нас напризволяще. З притаманною людям їхнього віку наївністю, гадали, що ми стомилися, що лягаємо о дев'ятій спати.