Амелі Нотомб - Саботаж кохання

Щовечора ми посилали спостерігача, який слідкував за дорослими і попереджав про їхнє повернення. Тоді всі кидалися навтіки. Діти добігали кожен до свого острогу, стрибали одягнені в ліжка і вдавали, що сплять.

Адже для війни найкраща пора доби — ніч. У темряві крики переляканого ворога лунали гучніше, засідки вигравали у таємничості, а моя роль розвідниці набувала особливого сенсу світоча — на своєму коні, який йшов інохіддю, я відчувала себе живим смолоскипом. Я була не Прометеєм, я була вогнем, сама я маскувалась, але — о блаженство! — помічала, як скрадлива хода мого світила лишає на китайських стінах слід у безмежній пітьмі ночі.

Війна була найблагороднішою з ігор. Саме слово бриніло як скринька: щоб її відкрити, треба зламати замок, і тоді блиск коштовностей заграє на вашому обличчі — дублони, перли і коштовне каміння, але, насамперед, навіжене шаленство, розкіш ризику, мародерство, безконечний жах і, нарешті, діамант діамантів! — воля, свобода, яка свище у вухах і перетворює нас на титанів.

Подумаєш! Не виходити за межі гетто! Свобода не вимірювалася відведеними квадратними метрами. Свобода — це можливість, нарешті, бути самим собою. Більшого подарунка дітям, ніж забути про них на якийсь час, дорослі зробити не можуть.

Облишені китайською владою і батьківською опікою, єдиними особистостями на всю Китайську Народну Республіку були діти Сань Лі Тхунь. Це їх п'янило, наповнювало героїзмом і святою люттю.

Грати у щось інше, не у війну, означало б принизити власну гідність.

Саме цього Елена ніколи не хотіла розуміти.

Елена взагалі нічого не бажала розуміти.

З першого ж дня вона поводилася так, неначе вже все зрозуміла. До того ж, вона вміла бути переконливою. Мала власні переконання, але ніколи не прагнула їх доводити. Говорила мало, але зі зверхнім апломбом і вкрай безцеремонно.

— Не хочу грати у війну. Це не цікаво.

Я з полегшенням зітхнула, що таке богохульство прозвучало лише для моїх вух. Я зам'яла справу. Тільки б Союзники не могли подумати чого поганого про мою кохану.

— Ні! Війна — це чудо, — внесла я свою правку.

Вона вдала, що не чує. У неї був неабиякий дар вдавати, що не слухає.

Вигляд вона мала такий, наче ніхто і ніщо їй не потрібні.

Вона вела такий спосіб життя, буцімто її цілком задовольняє те, що вона найвродливіша, що має довгі коси.

У мене ніколи не було друга або подруги. Я про таке й не замислювалася. Навіщо вони б мені здалися? Мені було пречудово й у власній компанії.

Мені були потрібні батьки, вороги і соратники по зброї. Найменше я потребувала рабів і глядачів. Це питання мого статусу.

Ті, хто не належали до однієї з перелічених п’яти категорій, цілком спокійно могли б і не існувати.

Тим більше випадкові друзі.

У батьків були друзі. Це — люди, з якими вони зустрічалися, щоб разом розпивати алкогольні напої найфантастичніших кольорів. А то вони не могли пити їх без друзів!

Окрім цього, друзі були для того, щоб поговорити й вислухати. їм розповідали малозначні історії, друзі реготали і натомість розповідали свої. А потім сідали разом за стіл.

Інколи друзі танцювали. То було жалюгідне видовище.

Одне слово, друзі — це порода людей, яких зустрічають, щоб у їхній компанії часом дозволити собі абсурдні та навіть гротескні вчинки. Або яких приймають тоді, коли займаються чимось цілком пристойним, але для цього вони потрібні як п’яте колесо до воза.

Мати друзів — це ознака дегенерації.

У брата з сестрою були друзі. їм це можна було пробачити, адже ці друзі були водночас їхніми соратниками по зброї. Дружба народжувалась у бойовому братерстві. Червоніти ні за що.

Я була розвідницею. Воювала одна. Мати друзів — це добре для інших.

Щодо кохання, то воно мене стосувалось ще менше. Ця чудасія має пояснення у царині географії — казки «Тисячі і однієї ночі» часто-густо описували спалахи кохання на Середньому Сході, я ж перебувала значно східніше.

Всупереч тому, що можна було б уявити, моє ставлення до інших було позбавлене пихи. Воно було суто логічним. Всесвіт сходився на мені — це не моя провина, не я так вирішила. Саме з цією даністю я мала створювати свій образ. Навіщо ж мені обтяжувати себе друзями? У моєму житті для них не відводилося жодної ролі. Я й так була центром всесвіту: просунути мене ближче до центру їм не під силу.

Єдиний зв'язок, який слід взяти до уваги — це зв'язок з моїм конем.

Моя зустріч з Еленою — це не була передача влади. Влади я не мала ніякої і це мене найменше турбувало. Та зустріч — то було якесь інтелектуальне зрушення: віднині центр світу знаходився не у мені. І я робила все можливе, щоб наблизитися до нього.