Амелі Нотомб - Саботаж кохання

Я відкрила для себе, що мені недостатньо бути біля неї. Необхідно було, щоб я щось важила для неї. Але де там! Я її не цікавила. Відверто кажучи, здавалось, ніщо її не цікавить. Вона ні на що не дивилася, нічого не говорила. Виглядала так, неначе задоволена тим, що знаходиться у своєму внутрішньому світі. Втім, відчувалося, що вона усвідомлювала те, як на неї дивляться, і що це їй подобалось.

Мені знадобиться якийсь час, щоб зрозуміти — лише одна річ важила для Елени, а саме: щоб на неї дивилися.

Отже, навіть не знаючи того, я робила її щасливою: я їла її очима. Не могла відвести погляду. Ніколи і нічого гарнішого не бачила. Уперше в житті чиясь врода так вразила мене. Мені вже не раз зустрічалися вродливі люди, але дотепер вони не привертали моєї уваги. І досі не розумію чому, але врода Елени не давала мені спокою.

Я покохала її з першої миті. Як пояснити таке? Ніколи й гадки не мала, що когось покохаю. Ніколи не думала, що чиясь врода може пробудити почуття. Але тієї миті, коли я побачила її, механізм запрацював на диктаторський лад — вона була найвродливішою, тому я її покохала, а, отже, вона стала центром всесвіту.

Містерія тривала. Я розуміла, що не можу задовольнитися тим, що кохаю її — мені треба було, щоб і вона покохала мене. Чому? Просто треба і край.

Без усіляких викрутасів я ввела її у курс справ. Цілком природно, що я мусила довести до її відома:

— Ти мусиш мене покохати.

Вона зробила велику ласку: глянула на мене. Краще б я не бачила того погляду. Вона зневажливо зареготала. Ясно, я бовкнула дурницю і змушена була пояснити, чому це зовсім не дурниця:

— Ти мусиш мене покохати, тому що я кохаю тебе. Ясно?

Мені здавалося, що, додавши цю інформацію, я все розставила на свої місця. Але тепер Елена зайшлася від сміху.

Я відчула щось схоже на образу.

— Чого ти скалишся?

Вона відповіла стримано, зверхньо і насмішливо:

— Бо ти дурепа.

Так було сприйняте моє перше освідчення у коханні.

Я відкрила для себе водночас: засліплення, кохання, альтруїзм і приниження.

Ця тетралогія гралася переді мною саме у такому порядку з першого ж дня. З чого я дійшла висновку, що має бути логічний зв’язок між цими чотирма халепами. Краще, звичайно, уникнути б першої з них, але було запізно. Та хоч би там як, я не впевнена, що мала вибір.

Така ситуація була надзвичайно прикрою. Адже вона змусила мене збагнути, що таке страждання. Останнє видалось мені вкрай неприємним.

Втім, мені не вдалося пожалкувати ні про те, що кохала Елену, ні про те, що вона існувала. Марно було нарікати, що таке сталось. І якщо вже сталося, значить, покохати її було неминучим.

З першої миті мого кохання — тобто з першої секунди

— я збагнула, що маю щось зробити. Цей лейтмотив цілком заволодів мною і не відпускав уже до самого кінця цієї любовної історії.

«Треба щось зробити…

Тому що я кохаю Елену, тому що вона найпре-красніша, тому що на землі є така шановна істота, тому що зустріла її, тому що — хоч вона й не хоче цього знати — вона моя кохана, мушу щось зробити.

Щось величне, щось грандіозне — гідне її і мого кохання.

Наприклад, убити німця. Ні, цього мені не дозволять. Полонених, врешті-решт, відпускали живими. Ще одна примха батьків і забаганка Женевської угоди. Ця війна — махлярство.

Ні. Щось таке, що під силу мені самій. Щось таке, що вразить Елену у самісіньке серце».

Я відчула, як мене охопив відчай, від якого відняло ноги. Як стояла, так і бебехнулась додолу. Відчуття власного безсилля мене паралізувало.

Я воліла вже ніколи й не поворухнутися. Я воліла зомліти від нудьги. Сиділа б там на бетоні заціпенівши, не їла б і не пила до самої смерті. Я дуже швидко померла б, і моя кохана страждала б від болю.

Ні, так не піде. Мене силоміць підведуть, примусово напоять і нагодують через лійку. Дорослі виставлять мене на глум.

Ну, тоді щось зовсім протилежне. Оскільки мені заборонена нерухомість, я рухатимуся. Власним очам не повірите!

Мені коштувало надзвичайних зусиль поворухнути цим тілом, яке від страждання перетворилося на камінь.

Я побігла до стайні і скочила на коня.

Вартові випустили мене без жодних проблем.

(Мене завжди дивувала легковажність китайської варти. Мене трохи шокувало те, що я не здалася підозрілішою, ніж звичайно. За три роки життя у Сань Лі Тхунь мене жодного разу не обшукали. У цій системі щось таки, було з ганджем.)

На бульварі Хутун я пустила коня галопом, та таким, якого ще не знавала історія швидкості.