Амелі Нотомб - Саботаж кохання

Це твердження — як і всі великі істини — було водночас гарне, просте, поетичне і таке, що не зовсім виправдовувало сподівань.

«Вода кипить при ста градусах». Просто красива фраза, від якої не лишається нічого, крім розчарування.

Але ж істинна краса має приносити насолоду, має віддати душі частку її мрії.

З огляду на сказане вище, моя фраза була прекрасна.

Ось вона: «Комуністична країна — це країна, де є вентилятори».

Ця фраза має таку осяйну структуру, що могла б слугувати за взірець у віденських трактатах з логіки. Але окрім цього, окрім своєї стилістичної витонченості, це твердження вражає ще й тим, що воно — істина.

У Пекінському аеропорту, коли я впритул зіткнулася з букетом вентиляторів, ця істина кинулась у очі як незаперечне важко пояснюване одкровення.

Ці дивні квіти зі схожим на решітку вінчиком, що обертається, могли бути ознакою лише незвичайного середовища.

У Японії були кондиціонери. Не пригадую, щоб бачила там такі пластмасові рослини.

У комуністичних країнах теж могли траплятися кондиціонери, але вони не працювали. Тому й потрібні були вентилятори.

Пізніше я жила в інших комуністичних країнах — Бірмі, Лаосі. Вони тільки підтвердили мої погляди 1972 року.

Не скажу, що у некомуністичних країнах не буває вентиляторів, але це трапляється значно рідше, і — ще один витончений нюанс — їм не надають великого значення.

Вентилятор для комунізму — це те саме, що епітет для Гомера. Гомер не єдиний письменник у світі, хто застосовував епітети. Але тільки під його пером епітети набувають повноти свого сенсу.

1985 року у фільмі «Тато у відрядженні» Кустуріца зняв сцену допиту, учасниками якої були три персонажі — слідчий, допитуваний і вентилятор. Під час нескінченного сеансу запитань-відповідей вертлява голівка вентилятора з безжальним ритмом зупиняється то на слідчому, то на допитуваному: вона завмирає на кожному з персонажів до того, як обстріляти своїм променем іншого. Це абсурдне кружляння, від якого волосся стає дибки, доводить неприродність сцени до апогею.

Під час цього допиту все перебуває у статиці, не рухається жоден з чоловіків, заціпеніла камера: гойдається лише вентилятор. Без нього ця сцена нізащо не призвела б до такого ступеню оціпеніння. Вентилятор відіграє роль античного хору, багато у чому нестерпнішого, оскільки не виносить жодного судження, він ні про що не думає, він задовольняється тим, що просто перебуває там для того, щоб заговорили на повну потужність оточуючі предмети, для того, щоб з належною пунктуальністю виконувати свою роботу вентилятора. Корисний і мовчазний хор, про який мріє будь-який тоталітарний режим.

Сумніваюся, що, навіть спираючись на авторитет такого відомого югославського кінематографіста, я зможу повною мірою обгрунтувати небезпідставність моїх роздумів про вентилятори. Але це не має жодного значення. Хіба що є ще настільки наївні голови, які вважають, ніби теорії призначаються для того, щоб їх шліфували далі? Ні, теорії існують для того, щоб дратувати філістерів, для того, щоб подобатися естетам, і для того, щоб з них глузувала решта людей.

Уникнути аналізу — ось у чому полягає суть плутаних істин. Олександр Віалат написав цю чудову фразу: «Липень — це справжній місяць». Чи кому коли вдалося висловитись правдивіше і плутаніше про місяць липень?

Сьогодні я вже не живу в Пекіні і в мене немає коня. Пекін я поміняла на білий папір, коня — на чорнило. Мій героїзм став невидимим.

Я завжди знала, що дорослість нічого не важить — починаючи з віку статевої зрілості, життя перетворюється на епілог.

У Пекіні моє життя мало вирішальне значення. Я була потрібна людству.

До того ж, я була розвідницею, і це були воєнні часи.

Наша армія знайшла нову форму агресії проти ворога.

Щоранку китайські функціонери доставляли мешканцям гетто натуральні йогурти. Вони залишали перед дверима кожної квартири ящичок з персональними йогуртами у скляних горщиках, прикритих клаптиком паперу. Білий молочний продукт знаходився під товстим шаром жовтуватої сичужної закваски.

На світанку десантно-диверсійна група у складі вояків чоловічої статі з'являлася перед дверима квартир, де мешкали східні німці, злегка підіймала кришечки, висьорбувала закваску, а натомість виливала зі свого організму еквівалентну дозу рідини ідентичного кольору. Потім клали кришечки на місце: не пійманий — не злодій, — і прожогом звідти хто куди.