Олександра Біла - Вільшанські замальовки

віддячували нас цукерками та печивом. Й досі згадую, які смачні пироги

пекла бабуся, з м’ясом, капустою, сиром та квасолею з маком.

А на Різдво ходили колядники із „Звіздою” і співали таку пісню:

„Ой, Василько коника сідлає,

Його батечко вийшов тай питає:

„Ой, Васильку, Васильку,

Що думаєш гадаєш?

Синочку мій!

„Ой, батечку, що тобі до того,

Сідлаю коня вороного

Ой сідлаю я коня, та й поїду до царя

Добиватися чина

Хоч я чина не доб’юся так розуму наберуся,

Батечку мій!”

На Різдво ходили в церкву, у Вільшані до революції було три

церкви, дві кам’яні у центрі ( одна Покровська, казали дуже гарна) та ще

одна дерев’яна Миколаївська, далеко від центра, вона, дякувати богу, збереглась ще й досі. Про неї писав Таранушенко в своїй книзі

„Архітектурні пам’ятки України”. А про Миколаївську церкву ще одна

цікава згадка. В церкву бабуся ходила і мене брала з собою на Різдво, па

Паску, Зелену неділю, Яблуневого Спаса і т.д. На Різдво і на Паску йшли

пізно ввечері і стояли в церкві всю ніч, молилися, а ми діти гралися на

подвір’ї.

Покровську церкву й ще одну зруйнували після революції. Кажуть, Покровську церкву важко було зруйнувати, навіть привозили для цього

гармати.

Свято Василя 14 січня відзначали щедруванням, піснями, щедрим

вечором і кутею.

А ще я хочу розповісти про Вільшанську школу. Будова її

знаходилась недалеко від центру на пагорбі, де сходились річка Лосик та

Нецвітай, складена була з червоної цегли, глину добували в ярку

Цегельня. Школа була двоповерхова, але не дуже велика, всього десь біля

десяти кімнат, але стелі були не менше трьох метрів. І вікна високі та

широкі, далеко було видно.

Не можу не згадати своїх вчителів, першу вчительку Галину

Семенівну Лабунську, директора школи Змій Івана Івановича та його

дружину Тетяну Іванівну вчительку, а ще піонервожату Тамару

Михайлівну. Вчителі мене дуже любили, я прийшла в 1-й клас вже вміла

читати й писати, то вчити мене було не важко. У мене й досі збереглась

книжка Олександра Пушкіна „Капітанська донька” з написом Галагурі

Олександрі за організацію вечора, присвяченого 145-річчю Тараса

Шевченка. У Вільшанській школі вчилися видатні люди: Володимир

Маслійчук – письменник та історик, Григорій Дмитрович Коваленко –

директор інституту екології, Станіслав Петрович Мовчан – радіофізик, в

університеті ім.. Каразіна вперше організував клуб веселих та кмітливих, декан факультету в Університеті народного господарства та інші.

Я дуже любила Вільшанську школу і мене там любили. Я

пам’ятаю, як бабуся привела мене до 1-го класу. А коли до дев’ятого

класу треба було переїздити до Харкова, так склалася доля, то вчителі

прохали моїх рідних залишити мене у Вільшані й казали, що допоможуть

мені вступити у вуз далі вчитись. На жаль, це не допомогло. Ще хочу

сказати про рівень навчання у Вільшанській школі та в 114 міста

Харкова, яку я закінчила. Вчилася я добре, на „відмінно” і у Вільшані в

класі нас було 5-6 учнів, яких теж можна було вважати відмінниками. А в

114 школі я була одна набагато краща від усіх у 9”а” класі, та навіть і в

9”б”, а потім і в 9-10 класах, (я не перебільшую, бачив бог). А ще 114-та

школа подарувала мені наставників, які відіграли значну роль в моєму

житті – це Чубарова Ася Кузмінічна, бібліотекар та вчителька, та

Шпалінський Владислав Вікторович – викладач літератури і мови, дуже

талановита людина, автор декількох цікавих книжок.

Отже, дід мій, Мартинець Іван Іванович пишався своїми дітьми і

казав: „ У мене п’ятеро дітей, якби й ще п’ять”. Про його дочок, а моїх

тіток я вже розказувала, а тепер трохи про синів, а моїх дядька Івана та

дядька Василя.

Іван Іванович Мартинець був людиною надзвичайною: красивий, гарний, стрункий. Всі хлопці у Вільшані були стрункі та худорляві, бо

багато працювали. Зараз як подивитися на наших депутатів, та й не

тільки, вагою більше 100 кг, то подумаєш , що тоді у Вільшані вони не

могли б навіть на вулицю вийти, бо їх би засміяли.

Іван Іванович був людиною працьовитою, все умів робити, а за

професією він був водієм півторатонки - шофером. Вантажна машина у

селі – це дуже важлива річ, треба було комусь привезти картоплю з

города або з базару, комусь сіно для корови з лісу, комусь дрова на зиму.

А коли весілля грали, а жених жив на одному кінці села, а наречена на