Олександра Біла - Вільшанські замальовки

можна сказати розумна. То коза йде попереду, а я її трохи підганяю, то я

йду попереду, а коза за мною. „Мені 13-й минало, я пас ягнята за

селом...”. Отже, не второпаєш, хто кого пас. Коза добре знала, де росте

гарна трава, слава богу, пасовиськ вистачало.

Коли я була вже в третьому, а може в четвертому класі, то дідусь

купив бичка. Я теж його пасла і з ним трапилась така пригода.. Я вже

гнала бичка на обід і трохи зупинились біля сусіднього городу, бичок ще

побачив смачну травичку. А я стала біля нього та й кажу йому: „Минько

(так бичка звали), от бачиш, я ж тебе пасу кожен день з ранку до вечора, а

знаєш, як важко вранці о 5 годині вставати? Чому ж ти мені молочка не

даєш?”. А сусідка Галька була на вгороді, вона те почула і всім розказала, то вся вулиця сміялась.

Моє прохання до Минька про молоко було зрозумілим, бо коли я

пасла козу (коза давала кожного дня три літри молока) , то бабуся з

кожної літри мені наливала кружечку..

Ще хочу трохи про тітку Гальку Вівсяникову розказати. Я вже

казала, що в неї було три сини, мого віку був син Андрій, гарний

парубок. То коли тітку Гальку питали, на кому б вона хотіла його

одружити, то вона відказувала, що на Альці Мартинцевій. Бо вона

бачила, що я працьовита, та й з себе непогана (як пізніше казала тітка

Шура про мене: „Красива й розумна”).

Отже, дитинство в мене було не просто гарним, а золотим. І я дуже

вдячна за це моїм рідним, Польовій вулиці і Вільшані. Я пам’ятаю, як

літом Лев Маркович возив нас на ставок у М’ягківку, Сковородинівку, або на річку Вуди, то майже вся вулиця виходила нас проводжати, а діти

нам дуже заздрили.

Проте, я хочу згадати важкі роки не тільки для Вільшани, а й для

всієї України. Це 1933 та 1947 роки – голодомор в Україні. 33-й рік я

знаю тільки по розповідям, (я народилась в 1943), а от з 1947

запам’яталась мені така сцена. В ці роки бабуся зі старшою дочкою –

моєю мамою ходили на „менку” так це називалось.

З дому брали картоплю, яблука й несли до Харкова (пішки – 30

км), а там обмінювали на нитки, ножі, ножниці або якусь одежу, а потім

те, що наміняли, несли в Велику Рогозяну або в Братеницю і там

обмінювали на пшоно, молоко, сметану. Велика Рогозяна – це село

недалеко від Сковородинівки, далеко від доріг, дуже мальовниче, я там

була. А Братениця – це село недалеко від Богодухова (кілометрів 20), теж

далеко від усяких доріг, там мені, на жаль, не довелось побувати.

Так от, повернулися мої бабуся і мати, а сім’я вийшла їх

зустрічати, вони ставлять бідончики і банки з їдою, я беру, їм сметану, а

потім питаю маму: „ А чому ви не їсте?” . А мати відповідає: „Мені вже

нічого не хочется”.

Дядько Іван потім казав, що бабуся і моя мама всю сім’ю

врятували від голоду.

Під час Голодомору ходили з сільради по хатах і забирали все

їстівне, з хати,, з клуні, з погреба. А був такий випадок.. Зустрілись

сусідки, й розмовляють про те, що була „продразверстка” і все забрали, а

одна каже другій: „А я зробила розумно, сховала мішок квасолі на

горищі”. То на другій день до неї прийшли і забрали ту квасолю.

Я вже казала про те, що мати мене кинула, коли мені було три

місяці. Мене виховала бабуся, Софія Пантелеймонівна. Звичайно, мати

свою дитину не кидає, але в моєї матері для цього, мабуть , були певні

підстави. Я вже казала, що дідусь так постановив, що Віра Іванівна вийде

заміж, щоб її не забрали на війну (як медсестру, вона була медсестрою на

Фінській війні) або в Германію, і видали її за мого батька. А в моєї мами

тоді був хлопець, з яким вона дружила і його забрали на війну, там він

можливо й загинув (я про це не знаю). Отже моїй мамі випала доля вийти

заміж не за коханого, то й до мене було таке ставлення.

А тепер хочу згадати радісні, приємні сторінки мого дитинства, які

пов’язані зі святкуванням Нового року., Різдва та свята Василя.

Святкування Нового року було скромним – гарна вечеря та взаємні

вітання. А от Різдво відзначали з розмахом. Бабуся пекла пиріжки, а ми (я

з двоюрідними сестрами Кабачковою Любою та Галею) 6 січня після

обіду носили вечерю до усіх родичів і близьких сусідів. Недалеко від

Вільшани з того боку де ми жили знаходився хутір „Зіньківське”. Там

жив бабусин брат Павло, ми й до них носили вечерю, хоч йти туди може

два кілометри, але погода була завжди непогана і снігу багато не було.

Ми приносили родичам вечерю – пироги, а може й ще щось, а вони