Олександра Біла - Вільшанські замальовки

любила і які любили мене. Це ті самі люди, про яких дідусь казав: „У

мене п’ятеро дітей, якби й ще п’ять”. Це тітки Олександра (Шура) та Ніна

і дядьки Іван та Василь. Якщо бабуся Софія поставила мене на ноги (бо

годувала з трьохмісячного віку), то тітка Ніна Іванівна виховала мене, привила мені любов до життя, до знань і до людей. Дитинство було

важким – повторний голодомор 1947 року і війна 41-43 рр. Іграшок не

було ніяких, і я пам’ятаю як Ніна Іванівна зробила мені ляльку з

картоплі. А ще десь в 1949 році (?) ми з нею подорожували до Львова в

гості до Олександри Іванівни, яка там вийшла заміж. Коли я навчалась в

5-6 класах, вона брала мене з собою до Харкова, водила в театр ім..

Шевченка, в зоопарк. Я пам’ятаю як ми з нею йшли Університетською

вулицею і проходили повз споруду Харківського Університету, (зараз

там Політехнічний коледж), то вона мені сказала: „Якщо ти будеш добре

вчитись, то будеш навчатись у цьому університеті”. І її слова

справдились.

Ніна Іванівна закінчила в Харкові школу медичних працівників і

була направлена на роботу у Свердловську область. Там вона

познайомилась з зі своїм чоловіком Єршовим Олександром

Афанасійовичем – людиною надзвичайної вдачі, таланту і життєвої долі.

Його після закінчення Томського політеху направили на роботу в

Ангарськ біля Байкалу, де вони й прожили своє життя. Але кожного літа

обов’язково приїздили до батьків, до рідної хати й везли безліч

подарунків Це були й кедрова олія, і кедрові оріхи, і муміє та ще й

килими, одежу, навіть ножні швейні машинки (це все пересувалось

потягом). В мене на столі й досі стоїть ручна швейна машинка –

подарунок тьоті Ніни моїй мамі. Тоді в Ангарську все це було

доступніше, адже Китай був майже поруч

Коли помер Олександр Афанасійович, а це трапилось десь після

50-ти, бо він працював з масспектрометром і досліджував

високоенергетичні промені, то Ніна Іванівна також захворіла і

залишилась дома в Ангарську, діти їй допомагали (це Сергій

Олександрович і Олена Олександрівна). Ми з нею підтримували

телефонний зв’язок до останнього часу (4.4.2015) і вона, вітаючись зі

мною, завжди казала: „Здрастуй моя хорошая”.

Сергій Олександрович успадкував працелюбність та розум його

батька, він працював з ним у його лабораторії, а після його смерті став

завідувачем лабораторії. Та на жаль , вік його теж був недовгий. Зараз в

Ангарську живе його син Олександр Сергійович. Він уже до

масспектрометра відношення не має, працює на шиномонтажі, але

живуть непогано – дружина, син, мають дачу на Ангарі. Ми з ними

підтримуємо зв’язок, пишемо листи та листівки, хоча й рідко. Я його все

запрошую на Україну, але зараз це непросто.

Другою донькою у дідуся та бабусі була Олександра Іванівна, яка

народилася Першого Травня 1922 року. З дитинства вона відзначалась

розумом та розсудливістю, навчалась в школі, а потім у Харківському

медичному Інституті на лікаря, він був розташований на Пушкінській,

зараз там Фармацевтична академія. Та провчилась неповних два роки, бо

прийшла біда з Німеччини - друга світова війна прийшла на Україну.

Фашисти у Вільшані – це особлива тема, в будинку школи вони

тримали полонених, бібліотеку знищили, клуб також був як господарська

будівля, а в Паніванівці в маєтку Ковалевських влаштували конюшню.

Коли я вже була школяркою, то десь на горищі знайшла листи й

щоденник Олександри Іванівни (на жаль вони не збереглися), де вона

пише, що хто такі німці всі знають, скільки горя вони принесли на

Україну і у Вільшану. Німці стояли в кожній хаті, треба було їх годувати, мені казали, що тітка Шура перед тим, як вони прийшли, сховала всі

українські та російські книжки, а залишила лише Гете та Шіллера

(остання в мене збереглася й досі).

Олександра Іванівна знала німецьку, вміла розмовляти. Німці

казали, що вона не українка, а єврейка, бо дуже гарна і розумна. Це й

відіграло певну роль в її подальшій долі.

Слід сказати, що в Радянську Армію діда не брали, бо він був

поранений, а старший син – мій дядько Іван був для армії неповнолітній

– 15 років. Коли прийшли німці, то вони масово відправляли на роботу

людей в Німеччину і з нашої сім’ї повинні були забрати мою маму.

Дідусь вирішив вплинути на їхнє рішення і видав мою маму заміж за

мого батька, хоча у мами був парубок, він був на війні. Заміжніх у