Олександр Левченко - Чужий світ

За відчиненим навстіж вікном повільно згасав довгий липневий день. Всюдисуща комашня з цікавістю зазирала до кімнати, але, відчувши прохолоду кондиційованого повітря, яке ще не встигло повністю вивітритись, із невдоволеним дзижчанням забиралася геть. Збитий з пантелику першим легеньким подувом, великий барвистий метелик трохи змінив попередній курс і, несподівано опинившись у приміщенні, вже зовсім розгубився і сів просто на одну із трьох металевих зірочок, що вишикувались рядком на клаптику цупкої тканини з позолотою.

«Ач, який сміливий!», — усміхнувся Генерал і обережно схопив непроханого візитера за крильця. Той злякано забився, затріпотів у передчутті неминучої загибелі, однак несподівано отримав свободу й радісно чкурнув надвір. «Бачиш, навіть цьому метелику доля подарувала цікаву пригоду, котра скрасить решту його короткого життя». Господар кабінету зітхнув і перевів погляд на призахідне небо, яке поволі затягувала темно-сіра пелена хмар.

Еге ж, колись майбутнє бачилось у зовсім інших тонах, але гріх було б звинувачувати у чомусь власну долю — вона й так дала майже все, про що мріялось: і доволі високу посаду, і стійке матеріальне благополуччя, і двійко чудових діток — сина та донечку. Чим же дорікнеш їй тепер, коли з’ясувалося, що щастя зовсім не в тому, щоб керувати великим науково-дослідним полігоном або проводити відпустку на Канарських островах, навіть якщо мало хто із знайомих може дозволити собі подібне. В чому ж тоді воно, це щастя?

Посвіжілий вітерець дихнув в обличчя вогкістю. «Схоже, насувається гроза, — відзначив Генерал. — Давно вже час освіжити землю…» Він спробував відігнати набридлі думки, спрямувати їх в інше русло, однак вони вперто поверталися до старого. Так у чому ж полягає щастя? Може, в тому, щоб хоч інколи вириватися з сірих лещат буденності?

От, скажімо, Філ. Для нього посада завідувача відомої лабораторії лише інструмент, за допомогою якого він намагається пробитися крізь товстий наріст вже відкритих законів та явищ до ніжних, ще не розвіданих пластів наукової Істини. І слід віддати належне, йому таки вдалося здійснити свою заповітну мрію, і сьогоднішню ніч він, напевно, не спатиме, очікуючи завтрашні випробування… Його життя постійно на межі буденного та незвичайного, але чи почувається він щасливим? А може, для цього потрібно зробити трішечки більше — щось таке, що залишило б свій слід в Історії?

Ще один порив вітру задмухав у кімнату трохи куряви, і Генерал зачинив вікно. Потім повернувся до столу і вже простягнув руку до невеличкої панелі, щоб знов увімкнути кондиціонер, коли зненацька тишу розірвав короткий телефонний сигнал. Рука завмерла напівдорозі й за мить потягнулася до червоного апарату прямого зв’язку з черговим по полігону.

— Слухаю, — спокійно сказав Генерал у трубку. На його пам’яті цей канал зв’язку спрацьовував двічі, і обидва рази причини виявлялись просто-таки дріб’язковими.

— Пане генерале… — голос чергового уривався від хвилювання, — транспортний вертоліт з «виробом» на борту зазнав катастрофи…

— Як?! — Генерал ледь не випустив слухавки з рук. — Де?! Чому?!

— Місце падіння — квадрат п’ятнадцять нуль дев’ять, це неподалік від Середнього кільця охорони, за п’ять кілометрів од КПП номер сто сім, — відчувалося, що в кріслі чергового сидить новачок. — Причина катастрофи — вибух на борту… на висоті чотириста п’ятдесят метрів…

— Який вибух?! «Виробу»?!

— Здається, ні… принаймні…

— Як тільки Вам перестане здаватися, негайно подайте точну інформацію! — роздратовано обірвав чергового Генерал. — А поки що організуйте якнайшвидшу евакуацію нарядів Середнього та Внутрішнього кілець і… словом, усіх, хто там усередині.

— Оголошувати загальну тривогу? — голос у трубці був вкрай розгубленим.

— Ні! — відрубав Генерал різкіше, аніж це було необхідно, і відразу ж скривився у докір самому собі. — Використовуйте тільки чергові підрозділи та власні можливості нарядів, — додав уже м’якше. — І взагалі… намагайтеся створювати якнайменше галасу.

Він поклав слухавку на важелі, запускаючи в дію громіздку, але безвідмовно-нестримну військову машину, підняв сусідню і швидко пробіг пальцями по сенсорних кнопках.

— Алло, це ти, Максе? — озвався втомлений голос.

— Ти мене вже по диханню впізнаєш, — похмуро пожартував Генерал. — Ось що, Філе: бери генерального і щодуху мчи до мене. За чверть години я мушу бути на ЦПУ.