Олександра Біла - Вільшанські замальовки

Німеччину не відправляли. Тоді на заробітки погнали тітку Шуру.

Оскільки вона знала німецьку і була розумна й гарна, то її доля була

трохи легшою за інших гнаних, вона працювала по домогосподарству в

німецьких сім’ях.

Після визволення і повернення на Україну Олександра Іванівна

залишилась у Львові (може закохалась у це місто), там вийшла заміж і

прожила все життя, працювала медсестрою у школі. Чоловік її Шкляр

Лев Маркович був водієм, вони купили авто (тоді це була рідкість) і

кожного літа приїздили на відпустку у Вільшану, а потім їхали ще й на

море і мене брали з собою.

З їхнім сином, Віктором Львовичем, у мене було спільне

дитинство, ми приятелювали все життя і зараз підтримуємо дружні

стосунки. Зі Львовом у мене пов’язано багато спогадів, я також закохана

в це місто. Сім’я Шклярів жила у самому центрі на вулиці Лесі Українки, недалеко від театру опери і балету та театру ім. Марії Заньковецької.

Квартира була тісненька та з балконом, з якого було видно площу від

театру майже до пам’ятника Шевченка (його збудували пізніше). Коли

проходили урочистості або святкові паради, то їх було видно.

У Олександри Іванівни день народження був Першого травня, а в

Лева Марковича – 7 листопада (так співпало), а у Віктора Львовича – 1

лютого. Тому Віктор Львович в дитинстві запитував: „Чому на мамин

день народження парад і на папин день народження – парад, а на мій день

народження – немає?”

Віктор Львович в школі вчився добре, а потім закінчив Львівську

Політехніку з червоним дипломом і працював інженером, згодом

керівником підрозділу в компанії „Електрон”, яка випускала популярні в

Україні телевізори, доки не набула сили компанія „Samsung”. У нього

гарна сім’я, дружина Людмила з селища Шкло (вони разом навчались), двоє синів та семеро онуків.

Коли я закінчила 10 класів, Олександра Іванівна запропонувала

мені приїхати у Львів вступати до ВНЗ. Я шкодую, що так не склалося, адже Львів – це особливе місто, це Європа в найкращому розумінні, я теж

закохана в це місто. Я була там багато разів, спочатку Ніна Іванівна туди

возила, коли підросла, то з Вільшани Лев Маркович віз до Львова.

Одного разу аж через Москву і Ленінград. В Москві тоді була

американська виставка (я тоді була в 9 класі), це була незабутня подорож.

Коли стала доросла, то їздила сама, два рази була у відрядженні з

інституту монокристалів, а пізніше їздила із Софією, і були ми в

Карпатах і Шклі.

Я любила подорожувати Львовом, про центр я вже писала, а ще я

пішки ходила на Високий Замок, звідки вигляд на місто неймовірний. А

ще у Львові є пам’ятник Гнату Хоткевичу (міський Палац культури), у

Харкові немає навіть вулиці його імені, хоч він багато зробив для

Харкова.

Ще один кумедний випадок трапився у нас з Віктором у Вільшані.

Туалет у господарстві був звичайно на дворі за сараєм. Дідусь там

викопав яму і обгородив її ріденьким тином, а на яму поклав дві

дощечки. Одного разу Віктор сидів у туалеті, а мені захотілось з ним

пожартувати, я попробувала його налякати. Взяла велику палку, підійшла

тихенько й почала палкою штрикати в ріденький тин. Та Віктор жарту не

зрозумів, він подумав, що на нього хтось нападає, та так злякався, що аж

впав у яму.

Мені цей жарт обійшовся недешево. Дідусь дістав прута з липи, мене поклали на лавку й добре відлупцювали.

Дід бив мене всього три рази. Перший раз я вже розказала, а

другий був за те, що я бігла (чи йшла) по вгороді і зламала щеплення на

яблуні, яку посадив дідусь. А третій раз був за те, що я пішла без дозволу

з дому. Адже у Вільшані ще жила мати мого батька, бабуся Маріша.

Вона мене дуже любила, я в неї гостювала, але з дозволу старших. А той

раз пішла без дозволу, бабуся Софія Пантелеймонівна дуже вболівала за

мене. А коли я повернулась, то мене чекала нагорода, дід взяв прута та й

всипав гарненько. Тоді я плакала і думала: „Чому дідусь мене б’є? Адже

він мене любить (я це відчувала)” А зараз я надзвичайно вдячна за це

дідові, адже він хотів , щоб з мене справжня людина вийшла. Як казав

Остап Вишня він ладен був дорослим цілувати той прутик, яким його

били в дитинстві.

Отже, сім’я Мартинців жила з городу, садку та ще були кури, порося, коза, корова теж була років два. Я пам’ятаю, як я пасла козу, мені

тоді було п’ять років, я ще не ходила в школу. Коза була слухняна, навіть