Олег Друздев - Іван Мазепа

Яскравим виявленням цієї козацької «шляхетності» є те, як сприйняли (і сприймали надалі) Мазепу: дрібний шляхтич невідомого походження без значних статків і впливу явно не був рівнею родовитому козацтву. Не дивно, що його обрання на гетьманство викликало глухе обурення. Та ж доля спіткала і його попередника — Івана Самойловича, який був сином священика й до кінця своїх днів носив зневажливе прізвисько «Попович». Така показна шляхетність, з одного боку, сприяла атмо­сфері внутрішнього протиборства, коли всі сторони вважали себе вищими за решту, з іншого — була основою, на якій трималась українська автономія. Історія гетьмана Івана Мазепи стала найкращим свідченням цього.

Доля завжди випробовує людей, випробовувала вона і Мазепу. Тягар Північної війни, аж ніяк не потрібної Україні і не дотичної до її інтересів, усе більше ускладнював життя гетьману. Та це ще можна було знести, якби мати справжнього союзника, але такого в Гетьманщини не було. Замість союзника мала сюзерена, який всіляко намагався використати ресурси своєї васальної країни для перемоги, що була потрібна тільки йому. Така модель відносин, коли один керує, а інший, хто міг спокійно керувати сам, виконує, вочевидь мала призвести до конфлікту.

Сутність цього конфлікту сягала ментальних основ обох держав і виходила з першого офіційного контракту обох — Переяславських статей Богдана Хмельницького, на яких базувались усі відносини козацької України з Московським царством, а згодом з новоутвореною Російською імперією. Українська сторона, вихована в європейських традиціях, сприймала Переяславську угоду як рівноправну угоду двох сторін, у якій підданство Гетьманщини було лише номінальним. Московська сторона, виходячи з реалій свого світогляду, дивилась на це інакше. Визнаючи принцип сильної автократичної влади, московити розглядали надані права як ласку і подарунок царя, що його можна відібрати кожної хвилини. Відповідно, гетьман у свідомості московської еліти був на рівні з боярами і князями, але аж ніяк не міг розглядатись як рівня цареві. Іншими словами, він був таким самим царським холопом, як і решта. Україна була не самостійною одиницею, а лиш додатком, чи то частиною єдиної держави, яка знову ж таки вважалась власністю царя. Звідси й випливає зневажливе ставлення до козацької верхівки та самих козаків, а також практично абсолютне ігнорування інтересів України на геополітичній карті. Її інтереси враховувались лише тоді, коли цього вимагала напружена ситуація в самій країні, як, наприклад, в часи наришкінського перевороту, чи загрози внутрішніх заворушень після скинення Самойловича, чи кримських походів. Така поведінка рано чи пізно мусила призвести до конфлікту і призводила до нього. Практично всі попередники Мазепи кінець кінцем набували антимосковської орієнтації й шукали ту силу, що могла б допомогти звільнити Україну з-під протекції Москви. Така сама доля була наготована й Мазепі…

Спокуса влади завжди велика. Повноправний володар цілої країни не міг спокійно дивитись на те, як цар та його уряд постійно скорочують і звужують автономію України, якою він керував. Але й піти на конфронтацію з Петром І Іван не наважувався. Причини можна шукати довго, а перераховувати ще довше. Це і внутрішнє становище Гетьманщини, і малочисельність війська (у порівнянні з московським), і значна старшинська опозиція, що тільки й чекала можливості донести на нього цареві, щоб посісти гетьманський пост. Не дивно, що Мазепа за таких обставин не довіряв нікому. Але робити щось він мав. Незважаючи на його вік, честолюбство, обставини змушували його реагувати і ухвалювати важливі рішення.

Таємний діалог з представниками Речі Посполитої вели вже кілька років. Пропозиції до переходу на сторону антимосковської коаліції звучали щораз привабливіші. Так, зокрема після своєї коронації у 1705 році, ставленик шведського короля — Станіслав Лещинський розпочав активну кампанію із залучення лівобережного гетьмана на свій бік. Для цього він вислав до нього свого посла з інструкціями, у яких було вказано наступне:

1. Апелювати до попереднього гетьмана, який був «вірним сином своєї вітчизни». А відтак мав би прагнути до її добробуту, якому заважає його підтримка короля Августа ІІ.

2. Провести переговори та попросити гетьмана надіслати свої умови переходу до антимосковської коаліції, для того щоб «король знав, чи вирушати йому проти козаків».