Олег Друздев - Іван Мазепа

Із доносу Кочубея стає очевидним, що Мазепа разом зі старшиною в Києві детально вивчали положення цього договору. Та головною проблемою була відсутність прямого контакту з Карлом, як того бажав Мазепа. З українським гетьманом постійно вів переговори Станіслав Лещинський, котрий мав на меті одне: відновити велику Річ Посполиту, до якої, на його думку, «з дідичних часів» належала Україна. У низці універсалів до гетьмана і старшини польський король виступав із закликом повернутись «до батьківщини та славних вольностей козацьких», які були даровані ним і його попередниками. Така позиція категорично не вдовольняла Мазепу — він не мав жодного наміру змінювати одне ярмо на інше. Тому всі посланці польського короля, які їхали із завданням чимскоріш навернути гетьмана до виступу проти Петра, поверталися з відмовою. Опір Мазепи непевній справі майбутнього союзництва був настільки великий, що сам Лещинський ще в 1708 році писав до Карла ХІІ, що козаки можуть виступити проти них, коли ті прийдуть на землі Московського царства. Зрозуміти гетьмана можна — надто великою була небезпека викриття ще до приходу шведів і надто малими були гарантії, що Україна в разі перемоги отримає свободу.

Не останню роль в такому ставленні до Лещинського відігравали й амбіції Мазепи як гетьмана обох берегів. Козацький зверхник послідовно продовжував курс Дорошенка і Самойловича на возз’єднання обох берегів Дніпра під однією булавою. Та цим планам на заваді став Петро І, який ще на нараді в Жовкві 1707 року повідомив про своє рішення віддати Правобережжя під владу польських магнатів, які залишились вірними королю Августу. Для цієї справи мала бути створена спеціальна комісія, причому інтереси та думки гетьмана не враховувались. Єдине, що йому пообіцяли, — це те, що до його відома поставлять час її створення й початок її діяльності. Очевидно, це перекреслювало всі плани Мазепи і не могло не відбитись на його ставленні до царя, який чітко дотримувався курсу на «тиху» інтеграцію України і перетворення її на звичайну провінцію.

Однак відкрито виступити проти цих задумів заважали сумніви. Поки гетьман сумнівався, невдоволення старшини досягло свого піку й виплеснулося у вигляді знаменитого доносу Кочубея. Із Кочубеєм, як ми вже зазначали, відносини були не прості. Зробивши кар’єру за Дорошенка і Самойловича, обидвоє мали великі амбіції, єдине, що їх відрізняло — це походження. «Богат и славен Кочубей», як про нього згодом напише О. С. Пушкін… Він був людиною, яка належала до так званої козацької «шляхти», тож недивно, що під час Коломацького перевороту, одним із найактивніших учасників якого він був, мав усі шанси стати гетьманом або посісти інший значний пост. Але цього не сталось, як ми вже знаємо, і це дуже зачепило станові почуття Кочубея. Проте цього було замало для відкритого виступу проти гетьмана. Замало було й уже хрестоматійної історії за участі його дочки Мотрі, до якої сватався гетьман. На час написання доносів вона (Мотря) вже була у шлюбі з Василем Чуйкевичем й невдале сватання гетьмана вже дещо підзабулось.

То що ж керувало Кочубеєм, коли він хотів організувати скинення гетьмана? Більшість істориків сходяться на одному: Кочубей був лише своєрідним «інструментом», завдяки якому старшина прагнула скинути гетьмана, котрий її не влаштовував. Мазепа, на думку членів старшини, дещо інертно поставився до загрози, яку містили в собі московські плани стосовно реформації українського війська та України загалом.

Таке невдоволення вперше серйозно виявилось ще наприкінці 1706 року, коли низка членів старшини на чолі з миргородським і прилуцьким полковниками висунули вимогу-ультиматум більше морального характеру, та все ж надто показового. Як переповідають, прилуцький полковник сказав Мазепі: «Як мы всегда за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига Ляцкого освободил, так противным способом и мы і діти нашив о вічные роды душу и кости твои будем проклинать, если за гетьманства свого по смерти своїй в такой неволи зоставиш». Таких закликів згодом було ще багато. Гетьман фактично нічого не відповів на них, чим ще дужче розлютив старшину, яка не могла пасивно спостерігати за запущеним в дію процесом руйнування автономії України, що й так була в рази скорочена в порівнянні з тим обсягом прав і привілеїв, що їх закладав ще Хмельницький.

Оскільки Мазепа виявився в очах старшини неспроможним до активних і, що головне, ефективних дій проти царських планів, старшина вирішила вдатись до перевіреного кроку — доносу на гетьмана, що призвів би до його скинення. Ось тут і вийшла на арену постать Кочубея. Звісно, не до кінця зрозуміло, на що сподівалися змовники, адже навіть у випадку, якби Мазепу таки усунули, шансів на полегшення ситуації було б іще менше, ніж за нього, — однак про всі їхні плани ми так і не дізнаємось, скоріше за все.