Віктор Берестенко - Тарас Шевченко та його доба. Том 2

Т. Г. Шевченко. Біографія. С. 110 – 112.

Варвара Миколаївна Рєпніна (1808 – 1892) – дочка героя Вітчизняної війни 1812 р. генерал-лейтенанта князя М. Г. Рєпніна-Волконського, племінниця декабриста С. Г. Волконського.

Друкувала статті в журналі «Русский архив», залишила спогади про Гоголя. Була близько знайома з Шевченком, високо цінила його талант, допомагала розповсюджувати його «Живописную Украйну», піклувалась про поліпшення долі поета під час його заслання і довгий час листувалася з ним. В. М. Рєпніна брала участь в упорядкуванні могили Кобзаря. Текст, який надруковано в збірнику спогадів – частина листа-сповіді Варвари Миколаївни своєму духівнику, датований 27 січня – 1 березня 1844 р. Переклад з французької.

Олексій Васильович Капніст – підполковник, учасник руху декабристів, син відомого поета і драматурга – друга Костянтина Федоровича Радищева – Василя Васильовича Капніста, знайомий Шевченка з 1843 р., якого тоді ж представив у Яготині родині Рєпніних.

Глафіра Іванівна Псьол (1823 – 1886) – художниця, приятелька В. М. Рєпніної. Жила у Рєпніних, де й познайомилася з Шевченком.

Эти письма до сих пор неизвестны. (Прим. составителей сборника.)

Горячее чувство В. Н. Репниной к Шевченко не нашло в нём ответа. Но дружеские их отношения продолжались много лет. Когда Шевченко был уже в ссылке, он переписывался с Репниной, а она обращалась с ходатайствами об облегчении участи поэта-солдата к своему дальнему родственнику – начальнику III Отделения А. Ф. Орлову (разумеется, безуспешно).

Помимо письма-исповеди, Репнина подробно рассказывает о Шевченко (под именем Березовского) в неоконченной повести без заглавия, писавшейся в начале весны 1844 г., вскоре после отъезда Шевченко с Украины в Петербург. Здесь Репнина говорит: «Он был из малого числа избранных, которые, будучи богато одарены провидением, не имеют нужды принадлежать ни к какому сословию общества и бывают приняты всеми с особенным вниманием. Он был поэт… Поэт во всей обширности этого слова: он стихами своими побеждал всех, он выжимал из глаз слушающих его слёзы умиления и сочувствия, он настраивал души на высокий диапазон своей восторженной лиры, он увлекал за собою старых и молодых, холодных и пылких. Читая дивные свои произведения, он делался обворожительным; музыкальный голос его переливал в сердца слушателей все глубокие чувства, которые тогда владычествовали над ним. Он одарён был больше чем талантом, ему был дан гений, и душа его, чувствительная и добрая, настраивала его цевницу на высокое и святое. Молва разносила печальные слухи о его детстве и юности, говорили, что он много страдал, что он купил ужасными испытаниями право громить сильных…» (Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников. С. 416.)

Речь идёт о Платоне Лукашевиче, помещике села Березани, лютом крепостнике. (Прим. авторов.)

Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. Том шостий. Замітки, статті, листи, записи народної творчості, «Букварь» К., 1957. С. 46 – 50.

В. Н. Репнина. (Шевченко в Яготине). Шевченко в воспоминаниях современников. С. 108 – 121.

Так зване «мочемордие» приховувало насправді серйозні настрої соціально-політичного невдоволення, що знайшли вираз, наприклад, у тому, що брати Закревські (Віктор та Михайло) на представницькому обіді у тієї ж Тетяни Густавівни Вольховської, у 1848 році проголосили тост: «Да здравствует Французская республика!» Див.: А. Козаченко. До історії ліберального руху 40-х рр. Діло поміщиків Закревських. (За сто літ. Кн. 2. 1928. С. 103 – 106.)

Інші матеріали про це коло знайомих і приятелів Шевченка (див: «Собрание сочинений в шести томах». Т. 5. М., 1957. С. 129 – 169). – Див.: С. 413 «Воспоминаний».

(Наводимо примітку до цієї особи, одночасно звертаючи увагу на окрему неточність у посиланні на ім’я та по-батькові двох осіб, про яких йдеться. За логікою, другий ініціал сина мав би бути першим ініціалом батька. В даному разі цього немає – Р. С.) «За народним переказом, це був Трепов Федір Федорович (1812 – 1889), уланський офіцер, переведений пізніше в жандармський полк. Дослужився до чину генерал-ад’ютанта, займав у 1866 – 1878 рр. посаду оберполіцмейстера, градоначальника Петербурга. Він батько петербурзького генерал-губернатора Ф. Д. (насправді Д. Ф.) Трепова, товариша міністра внутрішніх справ, ганебно відомого тим, що в жовтні 1905 р. віддав наказ під час розгону демонстрації: «холостих залпів не давати, патронів не шкодувати». Інший син Ф. Ф. Трепова – А. Ф. Трепов у 1916 р. – прем’єр-міністр Росії.