Всеволод Петров: Спомини з часів української революції (1917-1921)

Ще більший розрив у російській армії виринув після невдалої виправи Корнілова проти революційного Петрограду.

У підготовці тієї виправи взяв участь так званий "Офіцирський професійний союз".

Ініціятиву до цього союзу дала певна група старшин, яку зорганізував полковник Новосільців, бувший член першої Російської Думи – партійна людина, що належав до К. Д. партії.

Союз мав нібито захищати професійні інтереси старшин і нібито мав об'єднувати військових професіоналів, але в нього увійшли майже самі старшини резерви, які і на думці не мали продовжувати після війни свою професійну діяльність.

Отже, сам голова "Союзу" старшина запасу полковник Новосільців і його активні члени взяли активну участь у рядах тих військ, що йшли на Петроград, а тим самим скомпрометували все старшинство перед масами мужви, шо була за "Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф".

У цій колізії дуже оригінальне було становище свідомих Українців.

Вони не були за Тимчасовим Урядом, бо вважали своєю владою Центральну Раду, але комітети категорично зачислювали останню тільки до філій ненависного їм уряду – певної відміни вияву буржуазної стихії.

Тому Українці стояли самі поміж тими двома змагаючимися силами й мусіли в своїй єдности шукати порятунку.

Українці в складі корпусу, на початку революції, не творили своїх окремих військових організацій на зразок комітетів, тільки поодиноко входили як виборні до складу їх, причому не було майже жадного російського комітету, в якому не було б декількох Українців. Якраз оте почуття територіяльної спільности, яке спонукало вояків Українців шукати поради у "своїх" старшин, а старшин, головно тих, які хотіли та вміли жити спільним життям з масами, шукати підпори у "своїх" рядовиків; це почуття причинилося до творення українських гуртків типу "землячества", з невиразними завданнями, головно культурного характеру.

Ці гуртки заклалися в кінці березня та початках квітня 1917 року. Глухо відгукувались поміж гуртками чутки про утворення уряду на Україні, деколи надходили українські часописи, яких не дуже то пускали на фронт, а з розкладом серед російського війська збільшувався неспокій за рідний край, загрожений і війною, і бандами дезертирів, та мимоволі виринала думка про необхідність свойого власного українського війська.

Гуртки почали відчувати необхідність ширшої організації.

Вже в квітні, в окремих частинах, вибрано для керування справами гуртків ради в складі голови, його заступника, секретаря, скарбника та культурного інструктора. Діяльність цих рад координувалася в обсягу дивізій тими членами з Українців загальних дивізійних комітетів, які випадково туди попали, на них же покладено обов'язок допомагати радам частин.

Вже це впорядкування українських гуртків удалося не без боротьби: були постійні перешкоди, як з боку начальників, так і з боку комітетів, й ні одна частина не мала змоги скликати збори всіх Українців. І в той час, коли для участи в ріжних мітінгах находили можливим знімати цілі частини з фронту, Українцям не дозволяли з "технічних причин" зібратись хоч на годину.

Але справи не занедбувано. Бували випадки, що під час загального мітінгу цілої військової частини, український гурток збирався на тому ж місці окремо для вирішення своїх справ, бо не було іншої ради.

Дальшу організацію та впорядкування в межах цілої армії посунув наперед 1-ий український військовий з'їзд.

Заходами начальства не дістали Українці ІІІ. Сибірського корпусу, в свойому глухому куті, заклику на цей з'їзд, але російські накази, що забороняли висилати делегатів, дістали.

Негайно ж, без усяких дозволів, скликано загальні сходини по частинах, які виявили тверде рішення всіх Українців, щоб делегати виїхали.

Після ухвали цих зборів, також революційним шляхом, зібралися ради частин, щоби вибрати дивізійну раду переважно з тих Українців, що вже були в комітеті. Кожна дивізія обібрала делегата на з'їзд. Делегатами від 7. Туркестанської дивізії були вибрані "прапорщик" Кудран та один рядовий.

Дивізійні ради, зібравшись у містечку Мирі, обібрали корпусну раду, головою якої став "прапорщик" Андрієнко з Полтавщини, писарем Іваненко, скарбником підстаршина Біндик з Київщини.

Великий Боже, як же об'єдналося все тоді проти Українців! І комітети (революційна демократія), і начальники (контр-революція по тодішній термінольогії); не тільки не було допомоги для делегатів, а всякі перешкоди. Ні засобів на поїздку, ні документів подорожі, ні грошей, а тільки переконування не руйнувати спільности революційного фронту від одних та накази "тащіть і не пущать" від інших.