Всеволод Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921)

Крім згаданих причин невдоволення і негодування на старшин з боку вояцьких мас, була ще одна, може, й більше дразлива актуальна справа, а саме царського уряду політика внутрі армії, яка виливалась у формах примусового "ура патріотизму", "цареславія" та заперечування людської особистої гідності з перебільшеною пошаною до всіх верховодів, перед якими сам статут вимагав "раболепствованія". Ця політика провадилась виконавчим апаратом армії, яким було старшинство, а це робило його зненавидженим.

Всі боєві накази, передавані згори до виконання, переводились і досліджувались також старшинами, а ці накази завжди видавались масам недоцільними, а то й ворожими, бо слали їх проти сильнійших своєю технікою Австрійців та Німців майже на певну загибіль, бо, починаючи від 1915 р., російська армія успіхів мала дуже небогато і за кожний найменший успіх мусіла платити горами трупів й тисячами жертв, затоплюючи технічну висшість противника не в ріках, а в морі власної крови.

Дарма, що гинули масами і старшини – все одно всі ці втрати зачислювались тільки на конто їх провин.

Та не можна сказати, щоби і старшини були вповні вдоволені царським режімом. Щоправда, вони були більше економічно забезпечені, мали окремі права і становище, були засуґестіоновані ідеями "святости" війни, все ж таки весь тягар спочивав на них, на їх життю та їх здоровлю, а відгомон політичної боротьби, що йшла у державних центрах за владу, примушував старшин призадуматись над тим, хто є виною всіх тих неуспіхів й даремного наражування їхнього життя, і приходив до висновків тільки негативних щодо істнуючого ладу, вищих штабів та кермуючого проводу.

Так то російська армія вже була поділена перед початком революції на низку груп та верств, які одна одній не вірили, ненавиділи себе й були готові до діла, щоб скинути кермування тих, кому не вірили й кого числили за чужого.

До революції, знайти порозуміння старшини з вояком було майже неможливо. Старшина не міг, в умовах близшого догляду начальників та невідомого йому окруження своїх же випадкових товаришів по зброї, ризикувати повести з рядовиком будь-яку бесіду на політичну тему, крім тих балачок, що йому по певній наміченій з гори програмі були наказані. Близші зносини могли бути тільки на грунті "землячества", бо не заборонювалось вести розмови про домашній побут "на волі", тобто про те життя повсякчасне, від якого й старшина, зокрема резервовий, і звичайний вояк були примусово відірвані.

Отже, ми й бачимо, що передреволюційні настрої в російській армії зробили прірву між старшинами та вояцтвом, а старшини були наприкінці війни не кадрові фахівці, які всі майже вигинули в попередніх боях, тільки звичайні інтелігенти та напівінтелігенти, яких таким робом через їхнє старшинство запідозрівали в прихильности до начальства й до зненавидженого режіму, – як людей, яким не вірили. І хоч це недовір'я було значно менше до старшин "земляків", то все ж воно було основою певного упередження мас до закликів та проводу всякої інтелігенції, тому краще воліли маси вирішувати всякі справи по свойому, самостійно та найелєментарнійшим способом.

Якраз на тому тлі внутрішніх непорозумінь серед російської армії буду змальовувати всі ті події, то відбувались у глухому закутку Західнього фронту на самій його межі з Північним, поміж річкою Німаном та його притокою Березиною, в смузі від Скробово-Несвіж аж до самої Березини, де були розташовані три дивізії 3-го Сибірського корпусу та 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, підчинені штабові ІІІ. С. К., який стояв у містечку Мир.

Величезне віддалення від залізниць (штаб корпусу в м. Мир) – 12 верств, фронт 35-50 верств і віддалення від битого шляху були причиною того, що життя в тому глухому кутку було досить відірване від загального життя армії. Дуже рідко коли, після революції, навідувались туди інформатори, бо перебування корпусу поза межами теренів головних операцій не принаглювало головних чинників революції до надто скорих відвідин.

Ще більшою ця відірваність була для 7-ої Туркестанської дивізії, у рядах якої був автор цих споминів. Вона займала найбільш глуху лісову закутину, так звану "Налібокську Пущу", простором яких 900 до 1000 кв кільометрів поміж Німаном та Березиною.

Та вже більш усього відчувати могли цю відсталість Українці в рядах поодиноких російських частин, бо-ж не тільки віддаль від краю, але й сама назва цих частин не давали можливости надіятись у них великого відсотку Українців і саме це було причиною, що про нас забували наші центри.