Роман Коваль - Тернистий шлях кубанця Проходи

Пузицький уже не лягав.

Як гадаєте, Василю Хомичу, що це є?

— Мені здається, що це повстання проти нашого гетьмана за російський напрямок.

— Якщо повстання є під гаслом самостійності України, я перший приєднаюсь до нього. Лише поки про це нікому не говоріть…

Настав ранок, і Пузицький «як неспокійний дух» пішов по сотнях полку перевірити, чи все в порядку. Про зміст телефонограми вже знали всі [96, с. 259, 260].

О 10-й годині ранку до штабу під'їхав на коні поручник Анатолій Костик. Вигляд у нього був таємничий.

— Маю наказ нового начальника дивізії арештувати Пузицького, — довірився він Проході. — В штабі дивізії стався переворот. Я призначений командиром нашого полку.

— Щодо Пузицького, то ти трохи легше… Наказ Палія нікому не показуй, а то Пузицький сам тебе арештує за те, що неправдиво інформував нового начальника дивізії.

— Та ти що?! Компуз же явний чорносотенець!

— Ти дуже помиляєшся. Ходімо до нього. Маєш доповісти йому.

І Костик зважився.

Вислухавши рапорт, Компуз поставив декілька питань. Тоді наказав скликати старшин.

Почав без передмови. Розповів про повстання проти гетьмана, причиною якого, мовляв, стало підписання гетьманом грамоти про федерацію з Росією. Сказав, що новим начальником штабу є сотник Морозевич, а командиром дивізії — отаман Палій, який наказав прибути до Конотопа для боротьби з гетьманськими відділами.

— Кожний із нас тепер вільний виявити свою позицію до цих подій, — мовив Пузицький. — Кожний має вирішити, чи стати до боротьби за самостійність нашої України під проводом нового командування, чи оголосити себе нейтральним і відійти. Для мене особисто жодних нейтралітетів не існує. Я людина глибоко військова. Для мене існує лише наказ. Поставте наді мною оцю свічку, — він показав на свічку, що стояла на столі, — і коли вона матиме право віддавати накази, я виконуватиму їх. Я стаю під прапор УНР. Раджу вам наслідувати мій приклад…

Оплески були відповіддю командиру.

— Прошу дати мені врочисту обітницю добровільно виконувати всі мої накази так, як я буду виконувати накази командування УНР.

Один за одним підходили до полковника Пузицького старшини, казали «Обіцяю!» і стискали йому руку.

— А тепер, панове командири сотень, зберіть своїх підлеглих, роз'ясніть важливість подій і нехай вони також дадуть вам обітницю стати до бою за незалежну УНР. Хто такого бажання не виявить, може негайно відійти додому. Нейтральних у полку не повинно бути…

Є й дещо інша розповідь про ту ж подію. Згадував Йосип Мандзенко: «Одного листопадового пізнього вечора стало відомо, що вибухнуло повстання проти Гетьмана. Командир 3-го полку в Конотопі арештований. Гетьманська міліція обеззброєна. Штаб дивізії і штаб 3-го полку підняли повстання в Конотопі, на чолі дивізії став командир куреня 3-го полку — сотник Палій.

Всі негайно зібрались у приміщенні курінного Анатолія Костика. Полковника Пузицького рішено негайно арештувати і з полком іти на допомогу Конотопові, який був загрожений з боку Бахмача гетьманськими (властиво, російськими добровольцями) відділами і двома бронепотягами» [124, с. 38].

О 1-й годині ночі четверо озброєних старшин вирушили до школи, де в одній з кімнат мешкав полковник Пузицький. Йосип Мандзенко і Задорожний стали біля вікон кімнати Пузицького, що виходили в сад. Стахівський зайняв позицію біля дверей. Костик увійшов до приміщення, розбудив джуру і попрохав повідомити полковника, що він прибув у терміновій і дуже важливій справі.

Джура постукав у кімнату полковника… Звідти донісся голос:

— Просіть!

Костик увійшов. Полковник сидів у ліжку напівсонний, у нічній білизні. На столі горіла свічка.

Курінний витягнувся перед командиром і доповів, що вибухнуло повстання проти гетьмана. У Конотопі виступив 3-й полк. На Чернігівщині на чолі повстання став сотник Борис Палій.

— Які накази будуть, пане полковнику?

— Негайно ладуватись і вирушити на допомогу 3-му полку, — рішуче відповів Пузицький.

Костик розгубився, адже він чекав зовсім іншої відповіді.

Віддавши честь, курінний вибіг виконувати наказ. Надворі повідомив товаришів, що «Пузицький наш».

— Як то наш? — не зрозуміли старшини.

— Коли я зголосив йому про повстання, він, не задумуючись, наказав негайно ладуватися і вирушати на допомогу повстанцям.

— Не може бути! — радісно і водночас здивовано вигукнули старшини.

За кілька хвилин полк уже знав, що командир приєднався до повстання.