Роман Коваль - Тернистий шлях кубанця Проходи

— Ви що, самі? — здивувався Пузицький. — А хто візьме мої речі?

— Ось козак, пане полковнику. Він їх забере.

— А де бричка з кіньми? Чи, може, пішки підемо?

— Так, пане полковнику. Тут недалеко, а коней ми не маємо…

— Чому це вас, хорунжого, правдоподібно з резерву, призначили полковим осавулом? — раптом запитав Пузицький. — Хіба в полку нема кадрових старшин?

— Чому нема? Є. Вони командують куренями і займають інші посади.

— Полковий осавул обов'язково має бути кадровим.

— Слухаю, пане полковнику. Буду радий, коли ви звільните мене з цієї посади.

— А то чому? Хіба це тяжкий обов'язок?

— Побудете у нас — самі побачите…

— Добре, я подумаю… А поки дайте мені список старшин — кадрових і резервових. Назавтра призначте огляд полку.

— Слухаю, пане полковнику. Старшини ввечері будуть у нашому зібранні, куди й вас запрошую.

Відповіді Проходи, як видно, заімпонували командиру.

— Шкода, що ви не кадровий, — сказав він. — Ви надаєтесь бути полковим осавулом.

Тим часом дійшли до будинку вчительки, де мав жити Пузицький. Та одразу заметушилася, побоюючись, що кімната буде невідповідною, бо в ній і пристойного ліжка немає.

Пузицький заспокоїв жінку.

— Не хвилюйтесь, — сказав він, — я чоловік невибагливий, та й ліжко мені непотрібне, бо маю «чемодан-кровать». — І додав: — Чому це ви говорите зі мною по-російському? Мені приємніше, коли говорять по-українському…

Напевно, жінка розгубилась…

Не відпочивши й хвилини, Пузицький пішов із Проходою до штабу. Побачивши вбогу обстановку (дві кімнати, п'ять столів і стільці), вигукнув із почуттям:

— Ну і діра!

І, взявши список старшин полку, вийшов.

А Прохода зітхнув:

— Хай ти сказишся з таким несамовитим командиром!

Надвечір Пузицький пом'якшив тон.

— Василю Хомичу, — звернувся він неофіційно до осавула, — ви, очевидно, добре знаєте старшин. Скажіть, хто що собою являє. Тільки прошу — обов'язково об'єктивно. Для мене суб'єктивні симпатії й антипатії не існують. Я вмію пізнавати людей, але сподіваюсь, що ви допоможете мені…

Довірливий тон спонукав Проходу відверто висловити погляд на кожного старшину. За півгодини він коротко оповів про вдачу кожного з них…

Невдовзі Пузицький і Прохода вже були у старшинському клубі.

— Панове старшини! — подав команду сотник Ґанжа.

Усі встали.

Колишній командир вибачився, що не зміг прибути на станцію, і представив кожного. Пузицький зупинявся, ставив два-три запитання і йшов далі.

Новий командир намагався перевірити характеристики, які дав осавул (пізніше Пузицький визнав, що Прохода справді був об'єктивним, чим і допоміг відразу ввійти в курс справ).

Наступного дня відбувся огляд частини…

Пузицький цікавився всім, перевіряв найменші дрібниці. Врешті лишився задоволений. Розгнівав його лише стан кулеметної команди. «Сам він був старий кулеметник і вважав кулемет найважливішою зброєю…» [96, с. 256].

Того ж дня Прохода змушений був писати наказ про звільнення поручника Стахівського з посади командира кулеметної сотні і призначення на його місце хорунжого Задорожного. Новий командир наказав кожному старшині пройти кулеметний вишкіл.

Антін Олексійович Пузицький народився 1878 року. Закінчив кадетський корпус, Одеське піхотне юнкерське училище (1902) та Миколаївську академію Генерального штабу. Брав участь у Першій світовій війні, під час якої командував полком на Південно-Західному фронті. Захищаючи Росію, отримав п'ять поранень і дві контузії. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії, зокрема на Тернопільщині. Згодом перевівся до 6-го російського корпусу, на базі якого створювався 2-й Січовий запорозький корпус. Виконував обов'язки командира полку, а в жовтні 1917 року замість генерал-майора Олександра Осецького очолив 4-ту (колишню 16-ту) Українську дивізію. Доля її була нещаслива: деморалізувавшись, вже в лютому 1918-го вона припинила існування…

Попри непідробну українськість Пузицького, частина старшин поставилася до нього упереджено — як до «старорежимника». Напевно, через те, що не поділяв їхніх лівих поглядів. Що ж, класовий підхід в оцінці людей тоді застеляв очі багатьом…

Полковник Пузицький виявився людиною невичерпної енергії. А оскільки в карти не грав, горілки не пив, з жінками не возився, то «всю свою бурхливу енергію й у вільний час присвячував справам полку». Постійними організаційними новаціями замучив усіх. Одних підтягував, других повчав, «словом, нікому не було від нього спокою». Проході доручив культурно-освітній відділ [96, с. 257].