Роман Коваль - Тернистий шлях кубанця Проходи

Командування бойовими діями проти гетьманців перебрали полковник Пузицький і його начальник штабу Василь Прохода. Пузицький наказав залізничникам змайструвати бронепотяг. На відкриту платформу встановили дві гармати (за іншими даними, одну) і кілька кулеметів, прикривши їх залізними пластинами та мішками з піском. З цим імпровізованим панцерником 180 сірожупанників під командою Пузицького за годину відбили у гетьманців Калинівку, прогнавши їх до станції Бахмач. Та наступного ранку гетьманці перейшли в атаку…

Ще здаля сірожупанники побачили димок бронепотяга, що підходив з боку Бахмача. «Солом'яний» панцерник повстанців стояв на станції Калинівка, сховавшись за тополями. Ось і супротивник. «Сотник Ковшар зняв шапку, перехрестився, сам навів гармату і сам випалив». І першим же пострілом поцілив у котел ворожого паротяга, збивши комин. Гетьманський броньовик сердито засичав і зупинився. У всі боки з шипінням бризкала гаряча вода і сичала пара. Ковшар послав ще кілька снарядів…

Коли гетьманці вискочили в поле, заговорили кулемети досвідченого кулеметника Пузицького. Добровольці і сердюки в паніці кинулися навтьоки. Розстрільня сірожупанників пішла вперед. За півгодини ворожий бронепотяг уже був у руках повстанців, а другий без бою залишив Бахмач [124, с. 39].

Минуло півгодини, і полковник Пузицький із «солом'яним» панцерником «Палій» і двома сотнями сірожупанників здобув Бахмач, відтиснувши гетьманців до станції Плиски та примусивши капітулювати сердюків, півтора десятка яких після бою пристали до сірожупанників. Інших, обеззброївши, відпустили. Було це 24 листопада.

Паралельно з бойовими діями треба було провадити широку агітацію, адже червоні ширили провокаційні чутки, зокрема про створення в Києві нової царсько-деспотичної влади, яку, мовляв, боронять сірожупанники. Раніше червоні казали, що сірожупанники служать німцям, а тепер — «окрайонському цареві».

Штаб Сірої дивізії вислав у села півсотні козаків, щоб протидіяти злочинній агітації. Хлопці розвозили протибільшовицькі прокламації. Інформаційне бюро армії Чернігівщини та Полтавщини видавало також газету «Воля». До складу її редакційної колегії і співробітників бюро входили сірожупанники Микола Букшований, поручник Герасим Драченко, студент Павло Дубрівний, а також прислані з Києва поет Павло Тичина й графік Павло Ковжун. «Інформбюро, — зазначав Микола Бутович, — розвинуло широку національно-освідомчу працю серед людності прикордонної смуги Московії. Своєю роботою воно дуже допомагало Сірим у збройній боротьбі з ворогом» [7, с. 36].

На початку грудня німецькі війська рушили на захід. Але вагони з добром мусили залишити в Україні. Так 1-й Сірий полк «придбав» вагон шинки, вагон вудженої ковбаси, два вагони цукру, вагон турецького тютюну в пачках, цистерну чистого спирту і піввагона сукна на одяг. Це була валюта, що могла надовго забезпечити харчування полку.

Одного грудневого дня до Конотопа на чолі кінного куреня залетів Ангел. Гайдамаки прибули з Ніжина, де разом із сірожупанниками взяли участь у розгромі гетьманців. Зрозуміло, що в рідному Конотопі гайдамаки почувалися господарями. Очевидно, вони обурилися, що німці досі не забралися геть із їхньої «столиці». Тож і вирішили окупантів роззброїти, а може, і роздягти.

Не узгоджуючи свої плани із сірожупанниками, Ангел наказав козакам поставити на пероні кулемет і залити вогнем німецький ешелон. Кілька німців під час цього безчинства загинули…

Сірожупанники мусили вступити з братами по крові в конфлікт. Поставили жорсткий опір і німці. Побоюючись роззброєння та відповідальності за кривавий бешкет, Ангел зі своїм куренем несподівано зник. І далі він провадив партизанську боротьбу на власний розсуд.

«Більшовики від імені створеного у Москві Всеукраїнського ревкому сформували у вересні 1918 року в районі Унеча — Почеп на північ від Стародуба Богунівський повстанський полк. Командиром полку був Микола Щорс, який ще у квітні створив в Євменівці на північній Чернігівщині повстанчий відділ, — оповідав Василь Прохода. — Під натиском німців цей відділ відійшов до нейтральної зони і став пізніше осередком, біля якого гуртувались утікачі з України. Туди ж примушені були втікати в червні 1918 року повстанці із Звенигородського і Таращанського повітів, які створили ядро Таращанського повстанського загону під командою Василя Боженка, що став також полком…» [96, с. 260, 270].