Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

З нашого боку ми намагались зробити все можливе, щоб якось звідси вирватись. Зачко пригадав собі, що наша тітка ще раніше виїхала до Америки і там вийшла заміж. Пригадав її ім'я та адресу. Ми написали до неї і поцікавились, чи вона може надіслати нам «афідевіт» [50] Запрошення , щоб ми до неї приїхали, бо в нашому таборі дуже скрутна ситуація. Листа ми вислали через отців у Римі, а через якийсь час отримали бажані «афідевіт». Це дуже нас втішило, але покищо нікого до Америки не пускали, тому далі жодних кроків у цій сфері ми не робили. З табору не було ніяких можливостей виїхати, але ми подумали, що з цього колись може щось вийти і тому заховали «афідевіт».

Одного дня я вирішив сам поїхати до Риму, виробити потрібні документи і самому побачити, що можна буде зробити надалі. Разом з робочою командою я вийшов за браму і добрався до найближчої залізничної станції, щоб сісти на поїзд до Риму. Тоді всі команди, що виходили поза дроти, мали справу з польським корпусом. Вояки цього корпусу нам співчували і допомагали як могли. Зі мною їхали кілька наших, що також хотіли втікати. Коли ми вийшли з авта, нас завели до якогось будинку із заслонами замість стін, а команди, з якими ми приїхали, пішли в свою сторону. Один з тих поляків намагався бути дуже офіційним і запитував, хто ми такі. Інші поляки його заговорили і він перестав нами цікавитися. Коли вже після обіду наші поїхали, ми ще протягом якогось часу побули в схованці, аж доки не прийшов один з корпусників і сказав, що можемо з неї виходити. Він завів нас до однієї італійської родини і передав нас в їхні руки. Також попросив, щоб нам купили квитки на поїзд до Риму. Ми не дуже потерпали про нашу долю, бо в найгіршому випадку нас могли повернути до табору. Ми були молоді, повні енерґії і ніщо нас не лякало. Поїзд від'їжджав перед вечером. Ми розмістились в кількох місцях вагону і над ранком вже були в Римі. Не знаючи міста, сіли в трамвай, запитавши перед тим, чи їде він в сторону Пасаджіята дель Джіянікольо. Отримавши позитивну відповідь, зайшли в трамвай і попросили кондуктора, щоб вказав нам, коли виходити. Коли приїхали, то ледве знайшли цю вуличку.

Прийшовши туди, я попросив побачення з Кир І. Бучком, бо сподівався з його допомогою вибратись на навчання до Іспанії. Не буду фантазувати, як там далі було, але зазначу, що з того побачення нічого не вийшло, бо вибрана для навчання група вже виїхала. Мене потішили обіцянками на майбутнє. Зате я дізнався, які потрібно було мати документи, щоб вільно пересуватись в межах Італії. Тому не витрачаючи даремно часу, я вирішив знову повернутись до табору, надіючись, що незабаром мене перешварцують і може навіть не зауважать моєї відсутности. Приїхав я назад до Пессаро і там через наші робочі групи знову дістався до табору.

Для всіх моїх знайомих це було великою несподіванкою, а також і для мене, тому що мій бунчужний поспішив зі звітом і подав мене як відсутнього. Тому я, хорунжий першої сотні, почав фіґурувати, як якийсь невідомий стрілець. Зате я ставав при збірці між стрільцями і не ніс жодної відповідальности, тільки займався, самим собою.

Під час поїздки я мав можливість використовувати свої знання італійської мови і дізнався, чого мені ще бракує, щоб поповнити знання. Тим часом з табору почали втікати все більше старшин. І то найголовніші, про яких я б навіть не подумав. Переважно ті, яких дружини або рідня не дали про себе знати і їм не хотілося їхати з усіма до Англії «відробляти» за кекси, якими нас годували англійці. Родини з Інсбруку, Мюнхену чи Реґенсбурґу присилали своїм рідним посвідки, які вони повинні були представити владі, якби їх зловили при переході кордону. Ми, використовуючи зразки печаток, самі почали їх виробляти, і вписували у підроблені посвідки прізвища, які були потрібні. До мене через свого довіреного звернувся поручник Підгайний, прохаючи, щоб я звернувся до українського комітету в Інсбруці. Я погодився і почав над цим працювати. Це було одне з джерел нашого доходу. Друге джерело — це перепродаж англійських цигарок, які купували десь в околицях Торіно, і перепродували в таборі. Спробував я раз із Зачком, але тільки повернули собі гроші, не враховуючи витрат на квитки. Забагато вже було цигарок на ринку і ми трохи запізно до цього взялися.

Помимо моєї першої невдачі з нашими офіційними чинниками — світськими і духовними, ми не покидали своєї ідеї на майбутнє. З часом я побачив, що мої знання італійської мови приносять мені успіхи і почав всіляко їх поглиблювати. Одночасно продовжував вивчення французької мови. Наступного разу, коли я знову вибрався до Риму 22 грудня 1946 року, в поїзді я зустрів Олеся Масляка, полковника Барвінського та ще трьох осіб, прізвища яких я вже забув. Їхали ми туди, щоб виробити собі в італійської влади документи для леґального проживання в Італії. Перш, ніж іти на прийом у відповідні установи, ми зайшли на площу перед церквою св. Петра і побачили як Папа благословляв всіх присутніх на площі людей. Я навіть маю світлину цього моменту.