Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Щоб не дармувати, я дістав від когось самовчителя італійської мови, переписав його і почав вчитися. Одночасно вивчав і французьку мову. Від о. Е. Кордуби отримав підтвердження своєї метрики і після того записався на курси шоферів. Теорію я знав добре, але хотілося самому попробувати водити авто. На курсах була велика вантажна машина, на якій ми мали навчатись їзди. Сів я за кермо і спершу їхав повільно, поки не звик до швидкости, а далі їхав швидше, але не перевищуючи граничної швидкости. Тоді наш інструктор заявив, що з мене не вийде добрий шофер, бо надто швидко їду. Письмові іспити проводив поручник Б. Підгайний і я 23 червня 1946 року отримав права водія.

Також я відвідував курси «топ-денсінґ», але через якийсь час зрозумів, що з «тієї муки не буде хліба» і припинив їх відвідувати.

Ситуація з харчуванням в таборі дещо покращилась. Я мав право тримати при собі помічника-чуру. Він за це отримував харчовий додаток. Зрозуміло, що чурою я призначив свого вуєчного брата. Пригадую, що зі мною в таборі були Лев і Антін Рудавські, юнкер Орест Грабик, старший вже віком стрілець Бурлак, якого ми називали «дядя». Лев був бунчужним нашої сотні, а Бурлак був його чурою. Антін також був підстаршиною, у польській армії він був підпоручником, але разом з Левом їх не підвищили у званнях. До війни він вивчав право і до нього заходили знайомі правники (Лев Стеткевич, Б. Левицький, Сьокало). У нашому шатрі вони могли пограти в карти, поділитись найновішою інформацією, покритикувати когось, щоб в кінцевому результаті «забити» трохи часу.

Не знаю як їм це вдалося і звідки вони отримали гроші, але купили собі цегли і вимурували всі чотири стіни. На них наклали наше шатро. Опісля всі зробили собі дерев'яні ліжка і далі мешкали в мурованній «віллі». Бурлак зранку і ввечері ходив на кухню і приносив нам чорну каву, а також звідти приносив нам обіди.

Наші стрільці намагались прикрасити свої домівки своєрідними клумбами перед входом. Робили їх з квітів або різного роду камінців, викладали тризуби або леви, або просто мистецькі написи з назвами полків та інших підрозділів. Один стрілець зробив макет замку в Ґляйхенберґу і доклав до цього ще своєї власної фантазії, виробляючи додаткові башти. Англійцям це дуже сподобалось і один навіть хотів купити цей макет, але не міг цього зробити, бо замок був зроблений із землі, а мури та вежі — із землі, змішаної з цементом. Ці майстерні витвори наших стрільців стали своєрідною візитною карткою табору. При виконанні деяких артистичних робіт часто приходили старші англійські офіцери і спостерігали за роботою, а ми, дивлячись на них, дивувались їхній терплячості та повільності.

Траплялось, що в таборі помирали стрільці. Переважно вони помирали в шпиталі Чезенатано, що містився за кілька кілометрів на північ від Ріміні. Туди перенесли наших медсестер з Ріньйоне. Наших вояків поховали в Червії, поставивши їм гарні військові хрести та меморіяльну дошку, але пізніше їх всіх разом з іншими могилами полонених було перевезено до «Пассо делля Фура» між Болоньєю та Флоренцією. Разом ми залишили там 39 гробів. Похований там також хорунжий Іван Іваник, товариш з вишколів, який помер в Ріміні після проведеної операції на апендицит. Після операції в шпиталі він захотів води, а хтось «мудрий» подав йому напитись. Помер перед обідом 20 травня 1946 року. Був він нашим добрим товаришем на всіх вишколах. Був він добрим знайомим Мотики та Старосольського, які постійно над ним жартували, кличучи «Іваник го-го-го».

Приходив до нашого шатра мій і Зачка краянин зі Старого Самбора наш добрий знайомий Евген Гумецький, який протягом якогось часу навчав мене грати на ґітарі і належав до таборового хору під керівництвом поручника Гумініловича, а пізніше Пасіки. 12 липня 1946 року ми дуже весело справляли свято Павла і Петра. Добре випили, говорили багато віців [48] Жартів , наробили багато світлин. Прийшов тоді до мене знайомий з передмістя Старого Самбора (з Смільниці) Володимир Корнацький. Служив він при українській поліції, але зголосився до дивізії, попав до Ріміні і тут знайшов мене. Приходив до нас часто і був дуже «цакіґ» та «пририсовий».

В той час ми «вже поросли в пір'я», отримували з кухні добрі харчі і крім належних нам порцій мали ще «цузац» [49] Додаток . Попродали деякі особисті речі і мали трохи італійських лір. Пошили собі цивільні одяги та дощовики, або купили їх в італійців. Брати Рудавські замовили собі в кравця шкіряні тірольські штани, якими дуже гордились. Маючи такі «лєдергозен», могли сміло видати себе австрійцями-тирольцями.