Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Це були неспокійні часи, бо ми все-таки побоювалися, що англійці можуть зробити з нами те саме, що з козаками, не дивлячись на їхній опір. Ще 4 червня нас автами перевезли в табір «5Ц» в Беллярії, де всі ці випадки з большевиками відбувалися. Помимо того, що нас дуже погано годували, в наших стрільців знайшлися сили, щоб це все перебути і пережити та з Божою допомогою дійти до наміченої мети.

Нам видавали кекси і то такі малі, що за додаткового кекса люди могли «і рідного батька продати». Деякі вимінювали кекси на тютюн та інші речі. Були й такі, що готові були з'їсти живу мишу чи щось інше, щоб виграти заклад на кекс. В таборі я вперше побачив живого скорпіона, якого зловили стрільці. Коли він зрозумів, що в нього немає виходу і він не зможе вирватися на свободу, то почав сам себе колоти отруйним хвостом. Він загинув, але дав приклад для роздумів багатьом нашим людям, як себе повести у безвихідній ситуації.

Так ми сиділи, большевики забавляли нас своїми репатріяціями, збірки були двічі на день, а трубка нам грала щоденно по три рази. Але 17–18 жовтня 1945 року нас перевезли в табір Ріміні. Це був зимовий табір, де ми перебували аж до втечі або виїзду в Англію у травні 1947 року. Тут ми застали вже все готове до нашого довшого побуту. Стояли великі подвійні шатра.

Розгорнулося повне табірне життя на цілу пару. Тут ми побудували дві церкви: католицьку та православну, театр — шедевр барокової архітектури, лазні, холодні душі, пошту та багато чого іншого. Стрільці мешкали в шатрах, а всі адміністраційні приміщення знаходились в бляшаних напівбочках-бараках.

Як тільки стемніло, то під відкритим небом нам показували фільми. Відбувалися різні курси (серед них і дяківські), існувала ґімназія. Для заспокоєння духовних потреб було декілька наших капеланів, а також часто приїжджали отці з Риму. Завітав до нас Кир Іван Бучко, з Америки та Канади приїхали д-р В. Галан, д-р В. Кушнір, сот. Богдан Панчук, канадський посол д-р А. Глинка з дружиною. Щоденно відбувалися Служби Божі. Особливо урочисто відбувалися свята Різдва, Воскресіння Христового та національних свят: 22 січня, Крут, Базару, Апелю Полеглим.

Особливо весело святкували обливаний понеділок. Хлопці бігали поміж шатрами з відрами води і щедро поливали один другого. До цього видовища з великим зацікавленням приглядався англійський вартовий з своєї вежі. Він відклав кріс, тішився та плескав в долоні немов дитина, коли хтось когось обливав. Стрільці вирішили і його зробити учасником свята. Підкралися під вежу і вихлюпнули на нього повне відро води. В один момент він став немов мокра курка, але тим не дуже журився, бо під гарячим італійським сонцем його однострій швидко висох.

Спочатку, після нашого перевезення до Ріміні, я часто заходив у стрілецькі шатра, щоб знати, як живуть стрільці і які потреби мають. В одному шатрі були самі львів'яни, які розмовляли між собою львівським жарґоном. Були це Рибак, Солодкий та Кордюк. Одного разу, коли я йшов попри їх шатро, а вони перед тим отримали якийсь додаток, то запросили мене на чарку. Випили ми одній, другій та третій і з якихось причин вони стали між собою сваритись. Дійшло до того, що один з них витягнув складаний ніж і обіцяв другому «скроїти камізельку». Я довго не чекав і швидко забрався від них, щоб не бути свідком п'яної бійки і не мати згодом підстав для їхнього покарання.

Це був час коли по всьому табору творилися різні «інституції» і з моєї сотні відійшли: Маєр — на матуральні курси, Климків — на пошту, Крайник — став постійним кухарем, деякі перейшли до «робітничої сотні». Уша Головко перейшов у спортивну команду і став боксером в найлегшій вазі (вага «пера»). Якось це сталося, коли ми говорили про Головка і почали вияснювати деякі боксерські удари разом з їх показом, то уша Смук при показі вдарив мене в ніс. Я зразу відскочив назад, він — теж, і кинувся перепрошувати мене. Я зрозумів, що це було не навмисно і вибачив цей випадок.

Тепер дещо про себе. Я відповідав за першу сотню 29 полку і двічі в день здавав звіти. Не дивлячись на це англійці нас таки рахували. Нашим полковим спершу був хорунжий Вашкович, до якого я не мав симпатії, не дивлячись на всі його позитивні риси. Потім поставили поручника Родіона Бартощука, якого я також не дуже схвалював, помимо тих заслуг, які він мав. Не знаю, чи у всіх полках так було, але одного дня він доручив мені виконувати обов'язки чергового старшини, щоб я чимось (сам не знаю чим) займався. Нас у школі ніколи не вчили про порядок денний внутрішньої служби, бо на це не було часу. А тут, у таборі, коли нас пильнують англійці, він хотів завести такий порядок як був у казармах за старих добрих часів. Мені це було дивно. Крім того, не було жодного полкового штабу, де би мав знаходитись черговий. Оскільки того дня «шафа грала» (тобто показували кіно), то я пішов дивитись якийсь фільм, якого ще не бачив. Коли повернувся назад, полковий почав мені читати отченаш і за кару призначив робити цю саму службу наступного дня.