Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Ми всі мали при собі зброю, але жодного опору не було. Кожен почав втікати від них замість того, щоб їм відповісти скорострільним вогнем, або прогнати їх чи взяти в полон. Я думаю, що це українська хиба, що якщо є перемир'я, або як у нашому випадку кінець війни, то вже не можна нам стріляти, а вороги можуть робити з нами, що хочуть. І ми йдемо, мов дурні барани на заріз. Так було і в тому випадку. Вони попали на сотню Козака, а мого знайомого зі школи Б. Гачкевича або застрелили або він сам застрелився.

Я зразу ж одягнув шкарпетки та черевики на ноги та чимшвидше почав бігти в сторону мосту. Це саме зробив Підгайний, але найбільше випередив нас Мотика, який десь дірвав у селянина коня і на ньому погнав до мосту. З нами бігли вермахтівці та ще якісь підрозділи СС. А що сталося з тими танками — я не знаю. Перейшли ми щасливо міст, а від нього дорога підіймалася на горбок, де за кілька десятків метрів стояли англійські танки. Це була межа, до якої могли дійти ваньки.

Танки ці стояли непорушно, мов придорожні стовпи і обслуга навіть не виходила з них назовні. Ми пройшли повз них і громадою пішли далі. А по дорозі — море людей, цілий Вавілон різних частин та підрозділів. Все це якомога швидше прямувало на захід, немов до свого спасіння. Їхали легкові та вантажні авта, вози, ішли піші, везли військові кухні. Навколо, скільки око засягне — одне військо. Ніхто нас не затримував. Дорога вела з горбка на горбок і коли ми минули вже два чи три горбки, звідкись появився поручник Козак і сказав, щоб я залишився і збирав вояків сотні. Не знаю, яку сотню він мав на увазі, бо спочатку я був у його сотні, а потім у Підгайного. Звичайно, що я погодився і чекав на людей, що йшли пішки. Надійшов і кухар зі сотні Козака, стрілець Крайник. Він повідомив, що Козак сів на фольксваґен і помчав вперед, залишивши сотню. Нема чого тепер збирати людей. Нехай кожен втікає як може.

Думав я собі, чому він мене хотів затримати, а сам чимшвидше втік. Сіли ми на якісь вози, не знаю чи наші, чи вермахтівські — і поїхали. Мав я при собі чеську ґранату іншого типу ніж наші, бо мала два запобіжники. Перший, кільце, що витягувалося, а другий це сталева лента, накручена на корпус ґранати, яка в міру свого розкручування уможливлювала вибух ґранати. Я це знав ще з дому, бо за большевиків мені попала в руки військова енциклопедія і там ця ґраната та принцип її дії були описані. Носив її причеплену на поясочку, що закривав ташку [47] Кобуру пістолета . Вона чомусь відчепилася і ґраната впала під копита коней. За нами їхали інші фіри і я не міг її підняти. Чекав, що вона ось-ось вибухне. Але жодного вибуху не було.

Так ми їхали всю ніч, а над ранком надлетіли тітовські літаки і мабуть трохи постріляли. Переїхали ми через якесь свіжозбомбардоване містечко. На вулиці стояв фольксваґен, в якому сиділи якісь військові старшини, що так і згоріли в машині. На полі знову надлетіли літаки і знову нас обстрілювали. Не пригадую, чи ми втікали від них, чи просто іґнорували їх і їхали далі. Перед Юденбурґом був якийсь потічок, я зліз з воза і запитав візників як довго буде тривати перепочинок та годівля коней. Мав намір за цей час сходити до потоку і помитися. Вони відповіли, що стоятимуть приблизно півгодини.

Я сховав свій МП під речі, взяв з собою щось, щоб повитиратися, і пішов за 50 кроків до води. Там скинув з себе пояс та блузу, помив лице та шию, повитирався, вдягнувся і повернувся до воза. Перевіряю, чи є мій МП, а по ньому вже й слід застиг. Не знаю, хто це зробив, але видно, що знав, що йду митися. Вкрали разом з запасними магазинами. Махнув я на це рукою і так позбувся прикрости віддавати його англійцям.

Тим часом біля возів зчинився переполох, що совєти вже в Юденбурґу. Треба було знову втікати від них. Але куди? В гори на південь. Над'їхав якийсь ДКВ, схожий на фольксваґен, але більш квадратний. В ньому сиділи якісь вояки і я, тепер вже не маючи МП, мав вільні руки і тому схопився за авто. Їхав, лежачи животом на лівому болотнику (крилі над колесом). Аж тут з протилежного боку під'їхало авто, де знаходився Козак. Той запитав, куди я їду. Кажу, що большевики вже в Юденбурґу, але він в це не вірить, бо вони якраз туди їдуть. Я зістрибнув з авта і знову повернувся назад. На дорозі стояло вантажне авто. Якось ми його зремонтували, посідали і пробували їхати. Славний Юденбурґ за кілька кілометрів від нас, але знову повертаються звідти люди і кажуть, що на мості стоять большевики, а попри них іншою дорогою ніяк не можна перейти.