Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Зразу за ровом розсипалися в лінію і маючи перед собою малий горбок, висунули перший скоростріл і МП, розпочали стрілянину на ворога. Так ми просувалися вперед і всліпу сікли вогнем поперед себе, бо ворога навіть не бачили. Була там невелика поляна, поросла малими кущиками. Ми дійшли до її краю, звідки вже починалася стрімка частина гори. Я прибіг на поляну, а за мною інші стрільці. Враз почув зойк зліва від себе, а через хвилину — другий зойк за три метри справа від себе. Оглянувся і побачив справа та зліва від себе вбитих стрільців. Один з них дістав кулю в саме чоло, яка пройшла через голову і вирвала ззаду кусок шолома. В діру міг поміститися цілий кулак. Це був мій уша, якого прізвища ніяк не можу пригадати, щось ніби Кос. Коли я побачив, що снайпер вбив його на місці, то почув як куля просвистіла біля мого вуха. Інстинкт самозбереження кинув мене на землю. Свист кулі підказав мені напрям, звідки вона летіла. Я поповз туди і відкрив вогонь зі свого МП. Вистріляв аж два магазини, сіючи по деревах. Після того підвівся на ноги, але снайпер вже більше не стріляв. Не знаю, хто забирав звідти вбитого стрільця та ушу, бо ми почекали ще понад півгодини, поки піоніри не замінували поле навколо задньої брами та сказали нам, що вже можемо повертатися назад, вказуючи дорогу поміж закладеними мінами. Мабуть при поверненні ми забрали тіла убитих. Щойно тоді я побачив жнива нашого удару. Лежало там кілька вбитих ваньків. Це були киргизи або калмики, які лежали горілиць з витріщеними зубами, що аж бридко було на них дивитись. Ми не могли розглядати, чи їх було більше. Піоніри квапили нас, бо могла надійти допомога для совєтів. Повернувшись в замок, я відпустив стрільців, а сам пішов до Козака зі звітом про наш штос.

Попереднього вечора вступив я з моїм ушею до однієї хати, нижче сотенного ґефехтштанду, де на диво (бо німці звичайно щезали зі села) були самі німкені, щось з шість. Вони почастували нас моустом, а уша почав залицятись до однієї молоденької красуні. Наступного дня я знову зайшов до цієї хати і сказав їм, що цей уша поліг в бою з большевиками.

Побули ми ще кілька днів на становищі, аж поки не прийшла на зміну нам якась сотня. Ми відмаршерували назад у якесь село на відпочинок. Кожен намагався привести себе в порядок, в першу чергу помитися, поголитися та привести до порядку одяг. Ми також завзято били вошей, які вже таки добре нас кусали. Чистили зброю і, будучи далеко від передової лінії, втішалися тим, що наготував наш кухар Крайник. Була в цьому селі ще одна сотня, яка весело маршерувала, а попереду її йшов уша Д. Ліщинський і грав на трубі. Це було трохи дивно, бо все таки фронт був недалеко і непотрібно було зчиняти такий галас.

Наш кухар дізнався, що в одного господаря є два мішки муки і взяв їх, щоб зробити нашу їжу трохи густішою. Докинув цю муку до котла. Їжа нам смакувала, бо ми виголоднілися, але після того протягом двох чи трьох днів ми були небоєздатні, бо щохвилини бігали до лятрини. Виявилося, що це була не мука, а гіпс. За це ми дуже нарікали на Крайника.

Після перепочинку ми знову відійшли на старі позиції. Перед тим до мене підійшов один з наших гауптшарфірерів Н.Н., якого призначили до сотні Козака, і просив, щоб я попросив за нього у Козака, бо він його колись критикував за стрілянину понад голови стрільців та інші речі. Поручник Козак дізнався, що він таке говорив про нього і обіцяв, що йому за це «покаже». Його призначили бунчужним. Я говорив про нього Козакові, але він весь час погрожував, поки той не прибув до нього. Козак не хотів швидко заспокоюватись і погрожував, що пошле цього на найгірше завдання і ще довго буде його пам'ятати.

Це був день, коли нам привезли маркетенденварен і кожен отримав пляшку для розвеселення душі. Не пригадую, чи це був ром, чи коньяк. Тому, що я зараз відходив розставляти стрільців, то залишив свою пляшку в Козака, але тільки її й бачив. Здогадуюсь, що моя пляшка пішла на примирення відносин між Козаком та його бунчужним. Пізніше я дізнався, що не було кращих друзів від них, а гауптшарфірер був кращим бунчужним.

Пізніше бачився я з Козаком у Мюнхені і пригадував йому, що він винен мені з тих часів ще пляшку коньяку, але він дивився на мене мов на золоті ворота і нічого не пригадував. Але мусів поставити мені дві пляшки з нагоди підвищення свого звання. Після того, наступного дня десь перед обідом покликав мене Козак і повідомив, що в п'ятій сотні поранено сотенного хорунжого Яремовича. Я отримав наказ перейти туди і очолити сотню. Це було недалеко від замку, а штаб сотні був у хатах, які ми вже бачили. Хоча це все було в лісі, було досить вільного місця, де не було жодних дерев і наші окопи вели від замку через поляну аж до другого горбка.