Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

В присілку, що був за господарськими будинками, була наша сотенна кухня. Зайшовши туди, я попросив нашого кухаря Крайника, чи може він потерти кілька бараболь та посмажити мені з них кілька пляцків. Він це радо для мене зробив і швидко я насолоджувався їжею, яку не раз їв вдома. Всі наші стрільці, як тільки приходили десь до селян, зразу шукали, куди вони заховали напої. Зокрема в Австрії всі виготовляли з яблук «моуст». Очевидно, що це був зброджений сік, так як це роблять з винограду. Наші хлопці, як не було щось доброго з'їсти, то шукали за моустом. І власне в тій самій хаті, де я їв пляцки, прийшла німкеня і на очах у стрільців витягнула десь з-під лави бутлю моусту, а всі аж остовпіли з дива. Адже ми все перешукали там і нічого не знайшли. Не пригадую, як всі події відбувалися по черзі, але окремі епізоди чітко пригадую собі ще до тепер.

Лінія, ідучи в сторону замку, вела далі направо в сторону малого села. Стоячи лицем до ворога, зліва ми мали ліве крило, а справа — праве крило. Будучи всю ніч на ногах поміж стрільцями і наглядаючи, щоб не заснули стійкові, я мав нагоду познайомитись зі всіма і вислухав при цьому всі їхні жалі та все, що наболіло на серці. Над ранком сон почав склепляти мені повіки, а маючи під носом хату, я звалився одягнутий на ліжко і зразу ж заснув. А тут будить мене стрілець і каже, що большевики вдерлися на нашу лінію, а Козак зі стрільцями бігає за ними поміж хатами і відбиває їхній напад. Зірвався я немов ошпарений, схопив МП і вибіг надвір. Большевиків відбили, але Козак докоряв мені тим, що я спав. Як було насправді, він не знав, а те, що він спав у землянці і його вже від 10 години охороняли інші, він не враховував.

Большевики різними способами намагалися дістатися до замку. Звичайно, що головна брама та мури охоронялися дуже пильно. Всюди стояли стійки поміж зубчастими шпилями мурів. Але з тилової сторони був високий мур і стрімка гора, якого ніхто не стеріг, ані не обороняв. Вже тепер в американських фільмах показують, що в такій ситуації виділяють окрему команду, яка по шнурах вилазить на мури, перебиває охорону і захоплює замок. Але ваньки були простими людьми, таких фільмів не бачили і тому до такого трюка не могли додуматися. Тому ми спокійно спали і такого не передбачали. Німці також були простими людьми і такого нас не вчили. Може колись, за козацьких часів, коли всі оборонці сиділи за мурами, такі речі разом із застосуванням драбин практикувалися ширше.

Але ваньки намагались підійти до задньої брами, яка була в більш доступному місці, і хотіли через неї вдертися до замку або висадити в повітря ґранатами чи чимось іншим. Тому наші стрільці добре пильнували цю браму і постійно відбивали все нові й нові наступи. Щоб з цим нарешті покінчити і забезпечити собі спокійні ночі та оминути дальших втрат людей від совєтських снайперів, які немов шуліки чекали на кожного, що необачно висуне голову і всаджували кулю прямо в чоло, не знаю, з чиєї ініціятиви (мабуть поручника Козака або з батальйону) вирішили провести вилазку, так звану «штоструп». Вона проводилась, щоб відкинути большевиків від стін замку і за той час замінувати підходи до нього. Звичайно, що мінування мали виконати наші піоніри. Піонірів прислали з батальйону, а штострупу ми мали сформувати самі. Керівником її Козак призначив мене. Сил большевиків ми не знали, але знали, що постачання їхнє велося з Ґляйхенберґу, недалекого від нас.

Що ж, хоч-не-хоч, а вести групу доведеться. Навіть не приходило на думку, що мене можуть вбити. Як колись жартували люди про Івана: «піду, куди посилають; побачу, що діється; застрелю кількох і повернуся додому». Я добре знав, що Бог мене вибрав для чогось більш важливого, ніж дурні ваньки. Охоронив мене від них до тепер, охоронить і далі, щоб я записав ці спогади. Кажуть, що Бог оберігає дурних, п'яних та дітей. До перших я себе не зараховував, до других також ні, а стосовно дітей, то ми всі є Божими дітьми. Я завжди намагався не робити кривди іншим. Може тому, що ще за Польщі появився «божий лист», який я завжди мав при собі мав. В ньому було написано, що жодні пекельні сили нічого не вдіють тому, хто буде його при собі мати. Я в це вірив, але про це зовсім не думав. Але досить жартувати і філософствувати, бо треба повернутись до моєї «штоструп».

Треба було її вести, бо для цього я й прибув до 29 полку, щоб якщо не відзначитись, то хоч «понюхати пороху». Я тільки просив поручника Козака, щоб на роздоріжжя в Ґляйхенберґу кілька разів стрельнула наша артилерія, щоб викликати замішання серед ворогів. Це мало би відвернути їхню увагу від замку. В цей момент я мав виконати «штос». Я підготував своїх людей, встановив зв'язок з групою піонірів, уточнили, що і як маємо робити. Мабуть біля 1 години ми почали. Артилерія вдарила перша, а всі за мною гусаком перейшли рів, що колись був оборонним, і попід мури замку вийшли на досить рівну площу, де мали розгорнутись в лаву до наступу. В цей момент на мурі появився Козак і закричав на все горло «уштуф» (не пригадую, чи назвав моє прізвище чи ні), але ви йдете першим». «Певно, що так» — відповів я, бо не мав часу для філософствування. Тепер, коли над цим думаю, то не можу пояснити собі, чому він кричав, щоб ваньки знали, що хтось іде; по-друге чому сказав, що уштуф йде першим; по-третє чому не сказав цього по-німецьки, а зрозумілою для ваньків українською мовою. Не знаю, як це він собі уявляв, що ми будемо йти гусаком зі мною на чолі, а ванька буде нас одного за другим розстрілювати. Ми це зробили інакше.