Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Через деякий час я відійшов від них, щоб шукати Діце і свій батальйон. Перейшовши поляну і лісок, зійшов я до дороги. За нею був гарний потічок, в якому я напився води та хлюпнув собі трохи води на обличчя. Присів при дорозі відпочити. Біля мене зібрались кілька недобитків і також відпочивали. Через якихось півгодини над'їхала підвода, на якій сидів поручник Підгайний. Запитав, що ми тут робимо. Я пояснив і оповів, як «ванька» вдерся в окопи батальйону. Підгайний їхав у батальйон, який знаходився при цій дорозі в місцевості Маєрсдорф. Ми підсіли до нього і поїхали разом.

Село Маєрсдорф було розташоване недалеко від залізничного насипу. Ми зайшли в одну з хат, де мав бути батальйонний ґефехтштанд. Старшини саме в цей момент сиділи за столом і щось жували. Між ними був і Діце, який відразу ж підійшов до мене і привітався. При цьому сказав, що вже вважав мене вбитим. Не знаю, чи сказав він це щиро, але мені було приємно почути, що я повернувся з того світу. Мені дали щось перекусити, а опісля я оповів, що сталося. Він заявив, що роблять перегрупування сил і я призначений до яґдцуґу Міцінґера, як допоміжний старшина, бо він не може дати собі ради. Невдовзі прибув і сам Міцінґер з недобитками своєї чоти, яку вивів після того як закрив дірку у вермахтівському фронті. Після його розповіді ми відійшли до хати на відпочинок. Мабуть весь прорив стався на лінії оборони дев'ятої сотні. Після цього інші сотні теж мусіли відступити зі своїх позицій. Зранку було зроблено збірку і підстаршина здав йому звіт. Це просто абсурд в командуванні, який німці застосовували відносно нас. Ми мусіли з тим погоджуватись, бо не було іншого виходу. Протягом кількох днів ми переходили з місця на місце, виконуючи завдання, які нам давали (закривати прогалини в бойових лініях). Я не мав карти і не знав сіл та розташування наших сотень, але йшов, куди було потрібно і робив, що наказували. Пригадую собі поодинокі моменти.

Якось ми пішли, щоб закрити прогалину, а наші хлопці в паніці втікають. Важко їм наказати, щоб зупинились, окопались на позиції і зупинили ваньків, бо всі в паніці відступають. Якось вдалося їх затримати. Дивлюся, а ліворуч від нас ваньки ходять собі по окопі і навіть нас не бачать. Пустив я серію з мого МП, але вони тільки заховалися. На тій підставі ми відступили, бо виходило, що ваньки вже були позаду нас.

Інший випадок в цьому самому місці. Наша сотня наступала, але дуже несміливо і треба було її до цього підганяти. Поручник Козак ходив з МП і пускав серії в повітря, наказуючи йти вперед, тим що затрималися, та погрожуючи тим, що повертали. Якось дивно робилося на серці від вигляду цієї ситуації. Мимоволі пригадалося, що так робили большевицькі політруки, які кулями підганяли своїх людей до наступу. Не дивно, що він так робив, бо сам колись був у Червоній армії. Але думаю, що певна різниця між цими схожими ситуаціями таки була. Большевики гнали людей як худобу на гарматне м'ясо, а тут була вимушена потреба. Але всі вже чекали закінчення війни і ніхто не хотів даремно класти свою голову. Зрештою, це були ці кукурудзяники, що з них зробили військо.

Якось треба було нам амуніції і я пішов по неї з кількома стрільцями, щоб особисто побачити як відбувається видача. Склад знаходився у пивниці на «моуст» на краю якогось села. Прийшли і зброєвий батальйону видав нам визначену норму на кожного, а також певну кількість на кожен скоростріл. Нам це здалося мізерним і хлопці просили дати трохи більше. Зброяр відмовився, бо мав такий наказ, але поки він з хлопцями торгувався, вони вкрали в нього кілька скриньок і винесли так, що він і не помітив.

Ще один випадок трапився в околиці Маєрсдорфу. Міцінґер, що ставився до мене дуже прихильно, сказав, що з горба видно позицію скоростріла, але невідомо чийого. Треба було йти і перевірити. Зібрали кілька смільчаків. З рештою чоти я залишився позаду. Чекаємо і дивимося. Вже смеркало і не було добре видно, коли вони повернулись. Опісля він розповів як це було. Оточили горбок і повільно почали підкрадатися до позиції, з якої було видно люфу скоростріла. Підійшли так близько, що один німець рукою помацав скоростріл. Почули німецьку розмову і зрозуміли, що це була позиція вермахту. Тихенько відійшли назад, а як були вже на безпечній відстані, то Міцінґер з хлопцями наробили багато галасу і знову підійшли до позиції. Оповіли вермахтівським воякам, як то безпечно вони пильнують передову лінію. Ті, просили, щоб вони нікому про це не доповідали, бо за таку безпечність їх чекала кара.