Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Помимо помилки з поверненням в полк, я був з цього задоволений. Десь перед полуднем всі ми з 29 полку пішли дорогою, що вела вниз від Штрадену і відтак наліво від Ґляйхенберґу. Десь там в Траутстмандорфі мав бути третій батальйон, до якого ми прямували. Куди пішли інші, я не бачив і не питав. Було нас в групі шестеро. Ішли не поспішаючи, бо чого спішити поперед батька в пекло. По дорозі розглядалися навколо себе як виглядає ця ґелєнде [43] Місцевість . Ця дорога йшла широкою долиною, а праворуч десь там в лісі вже були большевики. На щастя, ніхто в нас не стріляв, а горбки з правої сторони ще належали нам. Вже далі зістали ми обстріляні з ручної зброї і мусили йти обережніше. Часом йшли ровами, часом переходили поза деревами. Йти відкритою дорогою було небезпечно. В обідню пору ми затримались у якомусь селі і перекусили, хто чим мав. Хати були покинуті мешканцями, але особисті речі були в шуфлядах. Проте все було перевернуте вверх дном. Навіть оксамитова коробка від невеличкого пістолета була порожньою. Не пригадую, чи була в стайнях худоба. Перейшли залізничну колію і за нею ще кілометр дороги.

Тут хтось сказав, що зліва від цього місця був штелюнґ нашого ґранатомета, яким командував Кухар. Вони отримали «фольтрефен» (пряме попадання міни або стрільна) і всіх їх там побило. Нас троє пішли далі, а Мотика та інші — ще в іншу сторону. Кухаря я ще пам'ятав з Гайделяґеру і мав його на світлині. Ті, що були за позицією, були тільки поранені. Повернули ми наліво і підійшли до першої хати Траутсмандорфу. Знову хтось оповідав, що попереднього дня большевики оточили хату і ганяли за нашими довкола неї, а наші бігали за ними. Ніби бавилися в кішки-мишки, аж поки большевиків не відбили і не прогнали на другий бік дороги. Вони вбили двох чи трьох стрільців. Коли ми зайшли в село, якраз ховали біля церкви цих стрільців. Представились гауптштурмфіреру Діце, командирові батальйону. Відповів нам коротко, призначивши мого колеґу до однієї сотні, а мене — своїм адьютантом. Сам пішов на похорон. Сидимо і не знаємо, що робити. А може він погано сказав, почекаємо, поки не повернеться. Тоді знову повторили те, що сказали першого разу, а він знову своє.

Хоч-не-хоч я мусів стати його адьютантом. А так хотілося йти до своїх, до сотні. Сказав про це Діце, але він наполягав на своєму. Хоч не до вподоби мені це було, але мусів виконувати його наказ. Було вже під вечір. Ми щось перекусили і пішли спати. Діце ліг на ліжко, а мені сказав спати у м'якому фотелі. Спалося не дуже добре, але зранку піднявся швидко і взявся до праці, але не знав, що маю робити. Всього нас вчили в школі, але про таку функцію я не мав жодного поняття. Я завжди бачив, що адьютант ходить за командиром неначе хвостик за три кроки ззаду та з лівої сторони. Але невідомо, що він робить поза тим. Щось таке, ніби швейцар при дверях, або покоївка біля пані. Служить і завжди винна у всьому. А може воно не так? Але найкраще запитати у самого Діце, що я повинен робити.

Приступив я до нього після сніданку, коли він мав добрий настрій, і запитав про свої обов'язки. Наговорив він мені багато, але на фронті все це відпадає, за винятком супроводжувати його при оглядах, відвідинах і тому подібне. Але головне полягає в тому, що кожного дня мушу заносити в журнал все, що діється на фронті. Але це ще не таке страшне. Уявіть собі — вчився, вчився, а на фронті зразу писарем зробили. Веди щоденник. Ніяких дій цього дня не було. Ввечері прийшов наказ бути готовими до виїзду. Переходимо на нові позиції. Куди — не знаю, хто передав цей приказ і коли приходили мельдери [44] Вістові — невідомо? Все якось йшло само від себе. Про це повідомив мене Діце і сказав, що мабуть вирушимо о 9 годині.

Це було в березні або на початку квітня. Надворі вже було темно.

І потягнулися вози батальйону і вояцькі сотні. Я їх не бачив, а тільки фірманів і вози. Зійшли від Траутсмандорфу вниз, в сторону дороги, якою ми прийшли попереднього дня зі Штрадену. Але не дійшовши до неї, звернули направо і дорогою, якою їхали вози попід горбами, поїхали в незнане. Напевно, що Діце знав, куди ми їдемо, але не маючи карти і не знаючи околиці, я йшов за усіма. Раптом, мов буря, зірвалася стрілянина з совєтських «катюш». Стріляли вони в напрямі гори, що маячила на тлі темного неба. Як я пізніше дізнався, це був Ґляйхенберґ-Коґель.

Стрільна свистіли, стогнали, вили, пролітаючи на гору, де розривалися. І якби це не були ліси, можна було би переконатись, яку нищівну силу вони мають. Декілька фірманів так перелякались, що почали втікати, і треба було їх силою та просьбами заспокоювати, пояснюючи, що це відбувається далеко від нас і не становить небезпеки. «От і вояки» — думав я собі. А що було би, якби вогонь «катюш» був скерований на нас та ще при наступі ворожої піхоти? Такого не втримаєш і сам коло нього загинеш. Пригадався мені вояк-самогубець, якого я бачив у лісі. Не мав я впевнености від цієї другої дивізії. Бо в цій першій, до якої я прийшов і з якою я вишколювався у Гайделяґері, були вояки, а не кукурудзяники. А цих я не знаю і не впевнений, чи можна на таких розраховувати. Вогонь, який так несподівано розпочався, так само раптово припинився. Тільки ще деякий час доносились звуки окремих пострілів та скорострілів. Ми йшли більше, ніж годину. Повільно, без жодного поспіху. Власного годинника я не мав, а службового ще не отримав. Тільки десь опівночі ми зупинилися. Коні і вози завели до якоїсь шопи. Ми з Діце зайшли до якоїсь хати та полягали спати. Хто мав стійки, який був пароль, де «ванька», хто знаходиться від нас зліва, а хто зправа — Бог його знає. Втомилися і швидко заснули.