Ярослав Овад - Бо війна війною... Спомини

Жаль, що не можна було його краще оглянути, бо на кожному кроці відчувалась романтика давніх часів. До цього часу я не був в жодному замку, а тут бачив тільки руїну. Знайшли ми там старовинні мечі (це видно на нашій світлині). Я обмежився тим, що взяв собі срібну ложку, щоб мати чим їсти, і довгий на півметра мундштук. З ним ми мали забаву, коли совєти стріляли по вогнику цигарки, а ми стояли заховані за деревом. На жаль, уша Головко позичив його від мене і якось необачно зламав. Пізніше, коли я вже був в іншій сотні, я дізнався, що в замку також був Міцінґер і шукав за золотом. Йому пощастило знайти золотий зливок в одній зі стін, але довго він ним не тішився, бо незабаром його хтось з наших застрелив (навмисне чи випадково?). А може це зробив ворожий снайпер? Поховали його на цвинтарі в Фельдбаху. Невідомо, що сталося зі знайденим золотом.

Цей замок був складом різних дрібничок, які були б пропали безслідно, а так вони пішли в світ і перебувають в окремих людей. Вже після війни, мешкаючи в Америці, я заїжджав до цього замку і там почув розповіді, що ваньки його замінували. Мабуть не хотіли, щоб по ньому хтось ходив. Але в сусідній пивниці-пивоварні я бачив ще багато мечів, які служать новим власникам для приваблення туристів. Не знаю, як довго ваньки господарювали в замку і чи багато «заготовили» цінних речей. А мусило там бути багато цінних картин та інших пам'яток старовини. Коли ми вже туди прийшли, то залишилися тільки дрібнички, які наші люди повиносили в кишенях, що кому подобалось.

Тоді була мода, що всі старшини носили на шиї кольорові хустки. Зрозуміло, що їх не купували, а «позичали» в місцевих мешканців. Таку хустину мав і Мотика, таку і я взяв у замку. Вона була дещо замала, але я носив її, щоб вбирала в себе піт зі шиї, бо щоденно збільшувалась температура повітря. Палицю я не брав, як інші, бо хотів мати вільні руки. Зате взяв собі палицю поручник Підгайний і коли ми вже відступали з фронту, він передав її мені, щоб зробити в цей час світлину. Тому в мене залишилась світлина, на якій я показаний з палицею.

Сотня хорунжого Козака вже протягом довшого часу займала позиції з лівої сторони замку, аж до Фельдбаху. З правої сторони розташовувалась п'ята сотня. Долиною попід замкову гору йшла дорога через Ґляйхенберґ до Фельдбаху. Але самого Ґляйхенберґу я ніколи не бачив, бо він перебував у ворожих руках. Через горб від замку також вела доріжка, яка йшла паралельно до першої дороги. Вона проходила мимо замкових господарських будинків, далі йшла через якийсь присілок до Фельдбаху. Вздовж цієї доріжки проходили наші бойові лінії. Не знаю, хто був нашим сусідом, бо це проблеми наших «стратегів». Моя чота була розміщена в господарських будинках замку. Сотенний штаб знаходився трохи далі в землянці, в скісній лінії до замку. Хоч Козак бував всюди «де його не посіяв», але переважно після 10 години вечора вже не виходив зі своєї землянки. Все це відбувалося в лісі, в якому я при теперішніх відвідинах побачив ті сами дуби, що були свідками подій 40-річної давности.

Ваньки тримали в своїх руках Ґляйхенберґ-Коґель і заховані там снайпери завдавали нам багато шкоди, бо вбивали та калічили окремих стрільців. Вони також помістили на деревах гучномовці та передавали різні народні мелодії та пісні, які ятрили душу та будили тугу за домівкою. Після того йшли заклики переходити до них і не слухати Козака, а також передавали інше пропаґандистське совєтське барахло. Хоч ми їх добре знали ще з 1939 року, проте деякі хлопці, переважно зі Східньої України, клюнули на їхню пропаґанду.

В задній частині будинку були відхилені дошки і ціла чота займала там позицію. Я був віддалений від лінії, коли до мене прибіг стрілець і повідомив, що мабуть большевики підлазять на наш горбок, бо чути багато шуму. Прибігли ми до лінії і справді почули тріск галуззя, але знайшли свої позиції опущеними. Це одна група, якою керував Іван Фляк зі Східньої України, разом зі зброєю та повним оснащенням перейшла до большевиків. Їх переконали, що карати не будуть, а війна вже й так завершується. Дороги там не було, а стрімкий схил був покритий лісом. Тому вони робили стільки шуму, бо була ніч, а вони поспішали, щоб хтось їх не затримав. Цей їхній вчинок настільки мне здивував, що я остовпів. Ніяк не міг повірити, що наші люди можуть бути такі дурні та нерозважливі. Я думав різне про таких зрадників і з хвилюванням викурив одну за другою кілька цигарок. Згарячу ми хотіли пустити чергу слідом за втікачами, але подумали, що ваньки вже самі «змиють їм голови». Зараз решта стрільців розтягнулись і закрили утворену прогалину, але ми не були впевнені, чи ваньки не пролізли в нашу лінію. Стоячи за стовпом в'їздної брами, я уважно прислухався, чи щось підозріле не ворушиться перед нею.